— Якщо я не стежив за дівчиною, то це тому, що знав, де її шукати. Щодня о пів на шосту, а найпізніше три чверті на шосту вона приходить ще раз до контори, щоб здати гроші і склас-* ти звіт. Може, ви хочете, щоб я туди пішов?
Мегре завагався. Йому вже хотілося сказати, щоб Сантоні взагалі більше нічим не займався. Але подумав, що це було б несправедливо, оскільки інспектор старався.
— Довідайся, чи повернулася вона до контори, а потім, чи піде звідти, як завжди.
— Може, хлопець з нею зустрінеться?
— Може. О котрій годині він повертається додому?
— Він вечеряє о восьмій. У цей час він завжди дома, навіть коли йде кудись увечері.
— Телефону в них немає?
— Ні.
— А у двірнички?
— Не думаю. Не схоже, щоб у такому будинку був телефон.
— Зайди туди о пів на восьму і розпитай двірничку. Лиши мені фотографію.
Раз уже Сантоні взяв фотографію, то Мегре затримав її у себе. Хтозна, може, придасться.
— Ви будете в кабінеті?
— Не знаю, де буду, але тримай зв'язок з набережною дез'Ор-февр.
— До того, як піти на вулицю Ріволі, в мене лишається дві години. Що мені робити?
—■ Зайди до відділу інспекції мебльованих кімнат. Може, там є бланк з ім'ям Луї Туре.
— Гадаєте, він має кімнату в місті?
— А де ж він залишав жовті черевики та яскраву краватку, перш ніж вернутися додому?
— Це правда.
За дві години вийшло пообіднє видання газет із портретом Луї. Це був зовсім маленький знімок у куточку сторінки з коротким підписом: "Луї Туре, вбитий вчора по обіді в глухому завулкові коло бульвару Сен-Мартен. Поліція натрапила на слід убивці".
Це була вигадка, але газети завжди додають такий вираз. Зрештою, здавалося дивним, що до комісара ніхто ще не подзво-"ив у зв'язку з цією справою. А все ж трапляється, що вони до-' помагають викрити правду.
Три роки пан Луї виїжджав із Жюві завжди тим самим ранковим поїздом, щоб 'повернутися тим самим вечірнім поїздом, і забирав сніданок, загорнутий у газету, як це робив ціле життя.
Куди він ішов, коли виходив з поїзда на Ліонському вокзалі? Це лишалося таємницею.
Перші місяці він, певно, розпачливо шукав нової роботи. Йому довелося, як і іншим, стояти у хвості біля порога редакцій газет, щоб бігти одразу на адреси, подані в оголошеннях.
Потім слід його пропав на довгі місяці. Туре не тільки мусив заробити платню, яку отримував у Каплана, але ще й мати гроші, щоб сплатити борги.
Увесь час він повертався додому щовечора, як і колись після роботи.
Жінка й гадки не мала ні про що, Так само й дочка, сестри та їхні чоловіки.
Зрештою, одного дня він приїхав на вулицю Кліньянкур, щоб віддати панні Леонії гроші і ласощі для старої.
На той час він уже мав на ногах жовті черевики.
Чому Мегре так зацікавили ці жовті черевики? Він і сам не знав.
Передусім вони були доказом визволення Туре, бо поки він носив ті черевики на ногах, він вважав себе вільною людиною: дружина, її родичі не мали над ним влади, доки він знову не зодягав своє чорне взуття.
Це мало також інше значення. Пан Луї мусив відчути приплив грошей. Але чому Луї не казав своїм знайомим, що працює?
Випадково двірничка зустріла його об одинадцятій годині на лавці бульвару Сен-Мартен. Вона не розмовляла з ним, а одвернулася, щоб він її не побачив. її засмутило, що той сидів на давці. Такого чоловіка, як пан Луї, який все своє життя працював день у день по десять годин, застати раптом на лавці! Хоч би в неділю? Чи по обіді? А то об одинадцятій годині, коли по всіх конторах, крамницях і складах кипить праця.
На лавці останнім часом бачив його і давній колега пан Сем-брон, але вже на бульварі Бон-Нувель, поблизу того ж бульвару Сен-Мартен та вулиці Бонді.
Це було по обіді, пан Семброн уже не бентежився, як двірничка, і заговорив до Туре. А хто ж то крутився біля лавки, чекаючи знаку, щоб підсісти?
Пан Семброн не розгледів незнайомця. Але те, що він сказав, було несподіванкою: "Такі люди завжди там сидять на лавках".
На думку комісара, дві речі — жовті черевики і сидіння на лавці не зовсім пасували одна до одної.
Вийшли газети з фотографією, і все ж ніхто не дзвонив. Надворі вже почало смеркати. Комісар підвівся і зняв з вішалки своє тепле пальто.
Перш ніж вийти, він одчинив двері до кімнати інспекторів:
— Я повернуся десь-за дві години.
Брати машину було ні до чого. Він скочив до автобуса і за кілька хвилин вийшов на розі Севастопольського бульвару й Великих бульварів.
Ще вчора о цій годині Луї Туре жив і був також десь тут. Він мав би ще час змінити свої жовті черевики на чорні й податися на Ліонський вокзал, щоб повернутися в Жюві.
Юрба на тротуарах густішала. Щоб перейти вулицю, треба було чекати на кожному розі добру хвилину.
"Це, напевне, вона",— подумав Мегре, побачивши на тротуа^ рі лаву навпроти бульвару Бон-Нувель.
Ніхто на ній не сидів у цей час.
На розі вулиці Сен-Мартен походжали повії. Декотрі сиділи в малому барі, де четверо мужчин грали за круглим столиком в карти.
Мегре побачив біля прилавка інспектора Неве. Він спинився, очікуючи його. Неве, мабуть, уже розпитав усіх жінок.
— Як справи? — спитав Мегре, вийшовши з бару.
— Ви теж тут, пане шеф?
— Власне, йду обходом.
— Я тут з восьмої ранку. Перепитав уже чоловік з п'ятсот.
— Знайшов шинок, куди Туре ходив на обід?
— Звідки ви знаєте?
— Я гадаю, що він обідав у цьому районі і завжди в одному і тому ж місці.
— Там,— сказав Неве, показуючи на затишний ресторан.
— Що там кажуть?
— Офіціантка казала, що він сидів завжди за одним і тим самим столиком біля прилавка. Мені здалося, що вона йому симпатизувала.
— Читала газети?
— Ні. Про вбивство вона дізналася від мене. Не хотіла повірити. Це не дорогий ресторан, хоча без сталих цін. До кож-ного обіду пан Луї замовляв півпляшки фірмового вина.
— Ще хто-небудь бачив його тут?
— Біля десяти душ. Одна дівчина, що вистоює на розі, бачила його майже щодня... Спершу пробувала його умовити... Він відмовився, але чемно. Відтоді, зустрічаючись, вона кидала йомуі "А може, сьогодні?" Це тішило їх обох. Коли вона йшла з клієн* том, він підморгував їй.
— Ніколи не ходив з ними?
— Ні.
— його бачили коли-небудь із жінкою?
— Дівчата ні, але його бачив один продавець у ювелірному магазині.