— Досить! — крикнув він, відчуваючи, як шалена хвиля ненависті заливає груди. — Якщо ти така мудра, то спробуй відгадати свою долю! Що станеться з тобою? Га?
— Можу відгадати, — просто сказала вона. — Я вмру сьогодні.
— Прокляття, — скреготнув зубами він, втрачаючи владу над собою. — Тут ти вгадала, брудне поріддя! І якщо не відкриєш своїх спільників, пророцтво твоє здійсниться негайно… для тебе! І для щеняти твого, котре ще й не з’явилося в світ!..
— Дитя моє матиме славну долю, — заперечила Радуня, — Даремно лютуєш, офіцере. Веди розстрілювати. Я спокійно піду на свою стежку.
— Що ти робила у Сміяна? Де ти була останні дні? Де переховувалася? Хто дав тобі листівки?
— Так багато слів, офіцере. Даремно кричиш. Я лише бідна циганка. Веди розстрілювати!
Фон Шварц гукнув солдата. Радуню вивели з кабінета, поставили на край дебаркадера. Над ними сяяло урочисте небо, пломенів Чумацький Шлях, заглядаючи в мерехтливе дзерка-ло Дніпра.
— Ще одна, остання можливість, — крізь зуби процідив фон Шварц.
— Для тебе її нема, — одрізала циганка і впала, крутнувшись, у річку. Хлюпнула вода, заторохтів "шмайсер". Фон Шварц, перехилившись над перилами дебаркадера, дивився в дніпровську течію, але у воді не було жодного знаку.
Фон Шварц повертався із того далекого спогаду, ніби з довгої мандрівки. Невже вгада-ла? Невже дитя лишилося живе? І той старий перевертень? Яким же він був сліпцем! Гадав, що тримає в руках ниті людських доль, гадав, що творить новий світ, нову реальність, а насправді руйнував світ свого дитинства, своїх юнацьких мрій. О прокляття! Як далеко тяг-неться коріння долі й причинності!
Дівчина-ґід торкнулася його руки.
— Гер фон Круфт! Сміяни, пора виходити. Чи, може, ви не бажаєте?
— Як ви сказали? Сміяни? Ах так… Дякую вам, фрейлейн. Ні, ні, я піду. Хоч і не дуже розумію, чому ви так кохаєтесь у минулому, чому досі не можете забути лихоліття?
— Таке не забувається, — серйозно відповіла дівчина. — Якби ви бачили, що тут діялося під час війни, то зрозуміли б нас.
Він підвівся, важко рушив за нею. Дурне дівчисько! "Якби ви бачили!" Якби ти бачила те, що бачив я, чи говорила б так привітно зі мною?
Фон Шварц ступив на палубу, його колеґи вже сходили по трапу на берег. Їм вручали квіти. Квіти… йому теж вручать квіти? Нащадки тих… кого він?.. Як йому дивитися в їхні ясні дитячі очі? Як?..
Мелодія одинадцята
ОСТАННІЙ ІСПИТ
ГОЛГОФА
Пливе, пливе кривава ріка… Не видно їй кінця-краю, нема берегів. Чад в’юниться над страхітливим виром, жарке полум’я підноситься до небес, застилає зоряну далеч непроник-ливою коричневою запоною.
Люди, Земля в небезпеці!
Люди, де ви! Хіба не бачите, новий потоп заливає ваші міста й села, вашу кохану пла-нету! Люди, єднайтеся, зупиніть багрову лаву руїни, щоб дітей знову зігріло ясне сонце, щоб квіти для них розквітли.
Серце виривається з грудей, йому тісно в клітці, йому боляче й несила терпіти нелюдські тортури. Наближається та грань, де кінчається міра страждання.
Оленка розімкнула тяжкі повіки. Крізь червоний туман побачила мерехтливі постаті своїх мучителів. Що вони ще придумують, що вигадують?
Солдат з дегенеративним чолом уздрів, що вона відкрила очі, зрадів. Налив в склянку коньяку, випив. Підморгнув своїй жертві. Поворушив у грубці розжарені металеві причан-далля. Хрипко озвався:
— Ніколи б не подумав, що таке прегарне дівчисько витримає оці муки. Справжній мужчина. Хвалю! Ну що, попрацюємо ще чи й так скажеш?
— Що сказати? — шепоче Оленка.
— Не дратуй мене, — ричить кат. — Не змушуй повторювати процедури! Пожалкуєш!..
Оленка заплющує очі, знесилено всміхається. Які вони смішні, жалюгідні, прислужни-ки диявола. Нічого нового не придумали за довгі тисячоліття, окрім мук і тортур. Нічого, окрім голгофи! Все вже було. Був Кампанела, Бруно, Галілей, були мільйони страдників, котрі відстоювали правду. Вони звідали безодні муки, вони проклали стежки поміж крива-вим виром, лишили мені запоруку терпіння. Печи, кате, муч, ти нічого не візьмеш, лише зло-бу свою умножиш, а в ній і сам потонеш.
Тріщить шкіра, пахне смаленим. А болю нема. Оленка вже ніби відділилася від свого тіла, дивиться на нього десь збоку. Їй не страшна жодна темна сила. Вона вільна, і полетить, куди захоче.
Кат з люттю пожбурив розжарені щипці в полум’я, плюнув. Закурив сигарету. Почав мити руки під умивальником. Старанно витер вишиваним рушником рудоволосі товсті пальці.
В трюм, низько згинаючись, ввійшов фон Шварц. Недбало глянув на ката, довго дивив-ся на прив’язану до стовпа Оленку. Повіки її затріпотіли, відкрилися. Затуманений погляд ковзнув по обличчю офіцера. Вуста здригнулися, жалібно всміхнулися. Вона впізнала його.
— Фрейлейн, — глухо сказав фон Шварц. — Пожалійте свою молодість. Я забуду все… ваш обман, ваші злочини. Можу збагнути — ви захищали свої ідеали. Це мужньо. Це — героїчно! Але тепер? Навіщо це вам, коли життя таке прекрасне, таке неповторне. Видай-те спільників, і я подарую вам життя… і свободу.
Вона заплющила очі. Мовчала. Офіцер одвернувся, сухорляве його обличчя перекоси-лося гримасою.
— Що нового?
— Нічого, — буркнув кат. — Всю ніч бився з нею. Мовчить.
— Погано старався, — сухо визначив фон Шварц.
— Все, що міг, — розвів руками кат, — Я не бог. Уже з колоди можна було б щось ви-палити. А вона — як мертва.
— Мертва і є, — різко сказав офіцер. — Завтра повісимо. В центрі села, щоб усі бачи-ли. Передати її в комендатуру поліції.
Слова фон Шварца досягли слуху Оленки. Її не замучать у трюмі дебаркадера, її виве-дуть ще на чисте повітря. Як добре… Ще раз побачити небо, дерева, вдихнути дніпровського вітру, глянути в очі людям, рідним людям.
Терпи, терпи, Оленко! Голгофа — страшний шлях. Тільки ж усяка голгофа має кінець.
Її вели селом. Тим шляхом, де вона колись ішла з Миколою до сільради записуватись у книзі одружень. Тоді теж була весна. Так само виповнював береги Дніпро, так само виспівували в небі жайворонки.
Катре, де ти? Ти заздрила мені в той день, ти кинула докір Миколі. Не гнівайся на мене, сестро. Привітай мене сьогодні, як любу подругу. Чому ж не вибігаєш тепер на вулицю, не поздоровиш з весіллям? Останнє весілля!