Минає зима. Хлопці рвуться до дії. Обдумуємо плани невеликих диверсій. Якби скоріше сніги зійшли, щоб не залишати слідів. Але я твердо пам’ятаю засторогу старого Сміяна — не йти на зайвий ризик, зберегти дітей.
Ходять чутки, що в лісах Чернігівщини є сильні партизанські загони. Сміян сказав, що "Агроном" уже налагодив з ними зв’язок. Домовляються про спільні дії. От якби нам добра-тися туди! Може, влітку щось придумаємо, "Агроном" допоможе. Але перед цим треба доб-ре ознайомитися з ситуацією. Довкола повно ворогів. Десять разів — обережність.
Радіопередачі скупі. Затишшя. Фашисти нагромаджують сили для нового наступу. Проте й наші не сплять. На фронті застосована нова зброя, леґендарна "катюша", швидкісні танки, досконалі винищувачі. Не сталося так, як хотіли вороги! Вистояли ми, набираємося сил. Страшні бої попереду, але вигода несподіваного, віроломного удару втрачена".
Мелодія десята
ВОГНЕННА ПУТЬ
У КІЛЬЦІ
Весна. Дерева викидають ніжно-зелені листочки, перемовляються між собою. В небі пливе місяць. Його промінь пронизує віття, срібні краплі світла падають крізь стовбури беріз на землю, відлунюють дзвіночками в повітрі, мережать чаклунську мелодію.
Оленка стоїть біля старої сосни, притулилася щокою до шорсткої кори, задумано прислухається до пробудження природи. Миколо, друже мій, був би поряд — слухали б ра-зом нечутну пісню весняної землі. Ти відкрив мені слух серця. Але нащо він мені, самотній?
Та що я кажу! Хіба ти не зі мною? Хіба я не чую твій голос щоночі, щодня? Мій подих — твій, мій зір — твоє бачення світу, моя рука, що стріляє у ворога, — і твоя рука.
Як наспівав нам тоді Езоп, старезний в’яз? "Бережіть любов… Любов вічна… Бережіть любов…" Я пам’ятаю, Миколо, твій заповіт любові.
Хтось наближається до Оленки. Вона зітхнула, обернулася. До неї несміливо підходив Юрко, малий партизан. Він поглянув на обличчя Оленки, помітив у очах її блискучу сльозу. Здивувався:
— Тьотю Олено, ти плачеш?
— Ні, ні, Юрку, — всміхнулася Оленка, — щось защеміло в оці…
— Ти плачеш, — повторив Юрко. — Дивно… Така сильна і плачеш.
Оленка поклала долоню на голову хлопця, погладила.
— Гаразд, не буду. Так, згадалося дещо… А що це в тебе в руках? Квіти?
Юрко з гордістю показав Оленці великий букет еону. Прошепотів:
— Тільки що був у "Агронома". Тобі завдання. На той бік, до причалів. Перевезу я. До-ки ти працюватимеш, я підскочу до могили.
— До Горенка? — схвилювалася Оленка.
— Умгу.
Оленка взяла квіти, притулила до обличчя, вустами торкнулася пухнастих пелюсток. Миколо, прийми моє тепло, мою щирість, моє вітання.
— Не можу забути його, — тихо сказав Юрко. — Відтоді, як слухав його музику там, у клубі. А потім він пішов і загинув… — Голос хлопця затремтів, він ледве чутно прошепотів — Хочу, щоб квіти завжди були на його могилі. Влітку, восени, взимку. Ось закінчиться війна. Ми побудуємо оранжерею, виростимо найкращі троянди. Для нього. Щоб люди знали: він не загинув, пісня не вмирає, вона живе поміж нас.
Оленка притягнула хлопця до себе, обняла, поцілувала в чоло. Одвернулася, витерла сльози. Він ще більше здивувався, розгубився.
Від землянок почулося:
— Сокіл, до командира!
— Мене кличуть! Ходімо, Юрку!
Сива пелена туманів укриває Дніпро. Тихо. Тільки згори ледве чутно докочується рокіт моторів. Певно, десь пливуть німецькі катери.
Юрко, одягнений в драну куфайку, сидить у кормі рибальського човна-душогубки, ста-рий величезний картуз насунув на лоба. Він впевнено орудує веслом, нечутно загрібає воду. Дзюрчить дніпровська течія, несе утлий човник до правого берега.
В носі човна лежить Оленка. На ній рибальські сіті. Лише обличчя відкрите. Вона за-плющила очі, мовчить.
Гойдається човен, заколисує. Чується шепіт Юрка:
— Приготуйся, тьотю Олено. Скоро…
Оленка виглядає з-за борту. Човен увійшов під плакучі верби, заховався. Юрко схопив-ся за стовбур дерева, опустив весло.
— Чекатиму тут. Спочатку збігаю нагору, до могили. Дивися ж, будь обережною.
Оленка засміялася.
Вона переклала рацію в корзинку, прикрила рибою, галузками верби. Закуталась ста-рою хусткою до очей, трохи розкошлала волосся спереду. Критично оглянула порвані чере-вики, полотняну спідницю.
— Нічого, — зітхнув Юрко, — скінчиться війна, одягнешся, тьотю Олено, в найкращу сукню.
Дивно глянула Оленка на хлопчика, зітхнула, промовчала. Кивнула йому, ступила з човна на берег. Розгорнула довге плакуче віття, визирнула, оглянула берег.
Ні душі. Вгорі десь чути приглушені голоси. Мабуть, патрулі.
Вона ящіркою прослизнула глинистим берегом до яруги і зникла в ній. Урвищем про-бралася до старого зруйнованого будинку колишньої пристані. За півкілометра звідси, у невеликій затоці, стояли німецькі пароплави, катери, вантажні баржі. Там склади зброї, фу-ражу, провіанту. Розійдеться туман, і можна починати роботу.
Оленка припала до віконного отвору, визирнула. На Лівобережжі туман уже розвіювався. Сходило сонце. Ліси стояли темно-фіолетовою стіною. В тих лісах Сміяни. Там дід Василь.
Вона уявила його ясні, спокійні очі, почула тихий голос. Скільки він витерпів, старий, чудовий друг! Який тягар незмірний узяв на себе, ставши старостою села. Хто зрозуміє, хто правильно оцінить таку жертву? І несе він осуд багатьох односельчан, близьких і далеких, їхню зневагу й ненависть перепалює в собі. Лише незламним душам під силу такий тягар.
Велику поміч надає дід Василь партизанам. Останнім часом майже нікого не могли німці вивезти із Сміянів: юнаки й дівчата знали заздалегідь про облави, про день відправки. У ті дні втікала молодь у ліси, на луки, пересиджувала в нетрях лиху годину.
А скільки разів попереджував дід Василь партизанів про каральні експедиції. Лютували фашисти, що не могли натрапити на сліди загону, шукали винуватців, але марно.
На Дніпрі завищала сирена. Оленка насторожилась.
Клаптями розповзалися на плесі тумани. У промоїнах забовваніли катери й баржі. На березі чорніли довгі дерев’яні сараї, обплутані дротом. То військові склади. Довкола поход-жали солдати охорони.
Вона приготувала рацію, наділа навушники. Спалахнуло зелене вічко індикатора. Про-звучали позивні. Оленка почала працювати ключем. Забула про все довкола. Забула про те, що недалеко звідси вороги, що її можуть запеленґувати. Вона передавала, передавала, виво-дила на себе літаки.