— Сидоре! Побійся бога! Сидоре, проклятий, що ти твориш?!
Він хвицьнув ногою, поцілив матері в сухенькі груди. Вона охнула, впала навзнак, за-стогнала.
Марія знемагала, втрачала свідомість. Ні, не можна допустити! Нізащо! Щоб криваві руки рвали її тіло, щоб зміяча кров змішалася з її, щоб лоно чисте запаскудилося підлим сім’ям?
— Миколо! — простогнала вона.
Висока тінь метнулася по хаті. Дзенькнув метал. Глухий удар. Ще раз. Поліцай обважнів, мішком упав на долівку.
Марія скочила на ноги, прикриваючи оголені груди, кинулася до вікон, затулила. Трем-тячими руками запалила світло. Микола туманів серед хати, мов привид, тримаючи в руках залізну кочергу. Темним поглядом дивився на труп поліцая, на тіло матері. Зігнувся над нею, послухав серце.
— Мертва, — прошепотів він.
Марія припала до неньки, заклякла в німому риданні. Пливла страшна тиша. Хиталися срібні тіні на віконних фіранках.
— Треба втікати, — вирішив Микола, — До лісу…
Вона не відповіла. Все було й так ясно. Неминучість прийшла. Доля сама розпоряди-лась, як їм бути.
Матір огорнули ковдрою, винесли в сад. Викопали яму під яблунею. Білий цвіт сипався на плечі Миколи, Марії, па сухеньке обличчя покійної.
Засипавши яму, вернулись до хати. Марія зібрала в мішок деякі речі, посуд, харчі, кілька паляниць. Труп поліцая опустили в сінешній погріб, прикрили лядою. Марія взяла каганець, вилила з нього гас на солому, розтрусила на горищі. Запалила.
Кинулися з Миколою бігцем від хати. Просто до лісу. Під першими соснами зупинили-ся, оглянулись.
Над селом розгоралася вогняна кривавиця. Завалували собаки. Кричали люди. Почули-ся постріли.
Обличчя Марії в променях місяця було бліде. Горів батьківський притулок, а з ним зго-рало і все те нікчемне, ганебне, страшне, що ввійшло в хату з ворогами і зрадниками.
(З щоденника Громограя)
"Ми добралися до "Таємничого Острова" без жодних пригод. Дівчат переправили че-рез болото па плоскодонці, хлопці перебралися поміж трясовиною. Човна старанно замаску-вали в заростях цар-зілля.
Довелося спершу зайнятися найголовнішим: відновити душевну рівновагу в серцях вихованців. Втрата братів-близнят страшно вразила дівчат і хлопців.
Перші дні всі були приголомшені, понурі, не хотіли навіть їсти. Спали покотом у головній землянці. Погода відповідала настроєві: задощило, над болотом повисли сірі, брудні хмари, схожі на мокре клоччя. Дихати важко, здається, що на голову впала свинцева шапка. Я не чіпав дітей: хай отямляться. Вечорами розпалював огонь у грубці, грів чай. Мені допомагали дівчата, мовчки, ніби неохоче.
Якось застав Толика над аркушем паперу. Гризе олівця. Нахмурюється.
Дівчата шепчуться. Юля підходить до мене, зітхає.
— Іване Йвановичу, а що ж далі?
Я мовчу, підкидаю дрова у вогонь, дивлюся на танцююче полум’я.
— Ну, ми врятувалися. А навіщо?
— Не розумію.
Я, звичайно, добре розумів, до чого вона хилить, але хотів, щоб вони самі дійшли правильної думки.
— Ну, будемо сидіти, їсти сухарі… І нічого не знати, що діється в світі. Може, німці уже в Москві?
— Як ти можеш таке думати?
— Пробачте, учителю, але ж і ви нічого не знаєте.
— Уяви собі, — суворо відповідаю їй (інші теж прислухаються), — що всюди, на всій планеті, панує фашизм.
— Не можу навіть уявити такого! — злякано мовила Юля.
— Це й неможливо! — обізвався Толик, і тонкі ніздрі в нього обурено роздимаються. — Весь світ, кожен від малого до старого, повстає проти фашизму.
— От ви самі й відповідаєте на запитання, що постає перед нами… перед всім нашим народом, — кажу їм, стримуючи внутрішню радість. — Справді, перемога фашизму немож-лива. Перемога фашизму — це була б поразка самої природи, яка мільйонами років ішла до людини… точніше — до людяності.
Мовчать, оцінюють, думають.
— От якби взнати, що там діється? — мріє Іванка. — Одразу б стало легше. Чекати визволення можна й роками.
— Не чекати, — заперечив Гриць, — а добиватися його. Хіба ми раби? Це вони — оку-панти. А ми — на своїй землі. У нас є трохи зброї, ще можемо добути. Люди ж довкола свої! Учителю, нам треба діяти.
— Не поспішай, — лагідно кажу йому, адресуючи всім. — Це — лише початок тяжкого шляху. Нам ще треба навчатися й мужніти.
— Навчатися? Отут? — дивується Галя.
— Навчання різне буває. Ми не одні стали до боротьби. Десь, певен, діють старші, до-поможуть нам. А поки що треба вчитись і зброєю володіти, вчитись, як ворога перехитрити; це теж велика наука.
— Навчатися можна скрізь, — палко підтримав Женя. — Згадай Кампанелу. Він трид-цять років сидів у в’язниці, і писав свою "Державу Сонця". А Тарас у неволі писав вірші, картини.
— А Морозов, відомий революціонер, — додав я, — двадцять п’ять літ просидів у Петропавловській темниці. І не впав духом, не звироднів.
— Я знаю, що треба зробити спочатку, — каже Женя. — Треба пробратися до "пансь-ких дач", дізнатися, що там у селі, що говорять про нас… Можна, я сходжу?
— І я, — встає поруч з ним Гриць.
Дивляться на мене, очі горять. Я обнімаю їх за плечі, запрошую присісти.
— Добре, хлоп’ята… Ви підете, коли все серйозно обдумаємо, приготуємось. Визначи-мо, як і куди зайти. І перше завдання — розшукати детекторного приймача. При цьому най-перше — обережність! Ризик треба звести до мінімуму.
Хлопці пішли звечора, одягнувши брезентові плащ-палатки, кирзові продьогтені чобо-ти. Гриць узяв нагана, що його роздобув десь покійний Сергійко, Жені я вручив комен-дантського автомата.
— Ніяких подвигів, — суворо наказав я. — Лише розвідка. Одстрілюватися в крайньо-му випадку. Якщо буде погоня, втікайте в протилежному напрямку, щоб заплутати сліди, сховатися десь у гущавині. І вертайтеся сюди, лише впевнившись у повній безпеці.
Довго тягнеться осіння ніч. Нескінченно довго. Ми палимо в грубі маленький вогник, не можемо заснути. Відчуваю, що діти непокояться за товаришів, котрі пішли в розвідку, думаю, як би їх трохи розважити, заспокоїти. Катя, ніби відчувши мій настрій, задумливо заплітає золоту косу й говорить:
— А колись же люди весь час жили ось так. — Бере суху галузку, ворушить жар, багряні полиски грають на її прегарному личку, на обличчях інших дітей. — Подумати лише! Мільйони років походи, небезпеки, печери, смерть від хижаків, від потопів, обвалів, землетрусів, громовиць, від хвороб. Цілі гори смертей, щоб жили ми, щоб жили вільніше, ясніше, щасливіше. І нам соромно киснути!