Дід Василь лежав на полу. Не спав. Ловив у пітьмі відкритими очима зграї привидів, розмаїтих тіней. Тяжкі думи обсіли голову. Гадки мчали, ніби осіннє листя ва вітром. Вири-нали з свідомості далекі, давні й близькі образи, турбували, кликали, застерігали. Тужно й німо дивилася з кутка хати донька Маруся, майоріли з далечі прозорі постаті Миколи й Оленки, а пазурі сумніву, непевності й хитання перекреслювали рідні образи чорною паву-тиною.
Хотілося спокою. Хотілося небуття. Що йому потрібно? Чого він чекає, чому вагається йти назустріч неминучості? Хочеться ще принести людям хоч краплю користі, радості, щоб не пропав даремно досвід і сила душі, нагромаджені за довгий вік. Може, оце настала пора, коли в останньому іспиті пізнається суть людини. Може, саме тепер доля суворо запитує: хто ти, Сміяне?
Щось ніби стукнуло у вікно. Дід Василь прислухався, зітхнув. Мабуть, лозина, гнучись під вітром, торкається шибки.
Знову постукало. Настирливіше. Невже прийшли непрохані гості?
Дід Василь встав з полу, накинув кожуха на плечі, вийшов у сінці. Зупинився на мить. Може, лихі люди?
Усміхнувся в темряві сам собі. Пусте… Чи може вже бути щось гірше від тих, з ким він розмовляв нині ввечері?
Рипнув сінешніми дверми землянки, виглянув надвір. Тонка постать рвучко кинулася до нього з сутінків, обняла. Гарячі губи торкнулися сухої щоки. Боже, хто це?
— Дідусю, рідний!
— Оленко, дитя моє! Де ти взялася? Звідки? Що прибило тебе в цю страшну пору до села?
Дід Василь шарпнув Оленку до сіней, зачинив двері. Провів до землянки, похапцем позавішував вікна. Не вірячи тому, що сталося, схопив її за руку. Потім заторохтів усяким начинням у пічурці, шукаючи сірників.
Спалахнула під комином соснова смоляна тріска. Жовтий язичок вогню осяяв землян-ку. Оленка припала до діда, обняла його, беззвучно заплакала. Вуста в неї дрібно тремтіли, й сльози сповнювали ясні очі.
— Микола… де Микола? — пошепки запитав дід.
— Нема… Миколи, — зірвалося страшне слово.
Мов громом ударило старого. Погасли очі, здригнулися кудлаті стріхи-брови.
— Що ти сказала? — глухо запитав він. — Що ти сказала?!
— Це правда, — прошепотіла Оленка. — Я пережила цей удар… Ще на Уралі.
Дід Василь заплющив очі, затулив долонями обличчя, присів до столу. Страшним зу-силлям волі оволодів собою. Оленка стояла над ним, тривожно мовчала. Язичок вогню ска-кав під комином, у кутку, під образом божої матері, ворушилася дідова тінь.
Він зненацька розплющив очі, дивно поглянув на Оленку, заперечливо похитав голо-вою.
— Ні, не вірю, Оленонько, твоїй печальній вісті. Чує моє серце, що живий Микола. Він бореться, мучиться, клекоче…
Оленка поклала руку на його плече, прихилилась до грудей.
— Дідусю… як би я хотіла, щоб ваші слова були правдою, а мої очі обдурили мене. Як би я хотіла… Та чуда не буває, дідусю. На тім боці Дніпра, біля Зеленьок, могила Миколина, на кручі. Там його розстріляли.
Обнявши Оленку, дід Василь не втримався, заридав. Ридав страшно, беззвучно. І пла-кала в нього на грудях Оленка, виливаючи, може, вперше за такий довгий, такий безконеч-ний час своє горе.
Ніч котилася, як з гори, стукала у вікна, вила в комині, шелестіла лозами. А дід і онука сиділи біля столу, розповідали одне одному про свої тяжкі життєві стежки. Дід Василь відкрив Оленці свою змучену душу, оповів про свій останній двобій з заплутаним вузлом долі. Вона вислухала, подумала, обережно запропонувала:
— Згоджуйтеся, дідусю.
— Що ти кажеш, дочко? Невже не розумієш, що мене чекає? Який присуд народу?
— Заждіть. Ви згодитесь не тому, що так вам захотілося, що вас це тішить. Ні! Тому, що так треба. Я не стану вам говорити багато. Уявіть, що старостою поставлять якогось Пи-липа. Ви розумієте, що буде? Не врятується жоден юнак, жодна дівчина. Все зерно, вся ху-доба підуть у Німеччину. А ви…
— Що я?
— Ви зможете не допустити цього. Невже не розумієте? І нам… допоможете.
— Вам? Кому це вам?
Дід Василь пильно глянув у очі Оленці. Вона ясно й щиро дивилася на нього. Еге, та він же ще не встиг навіть запитати, як вона потрапила з Уралу сюди?
— Дідусю, я в партизанах. Недалеко діє загін. Є зв’язок з Великою землею. Ставайте старостою. Це нам дуже допоможе. Свої люди потрібні й у лігві ворога. Я поговорю з коман-диром.
Свої люди! Як вона добре сказала. Свої люди. Це міняє справу. Він стане своєю люди-ною для своїх людей де завгодно. Навіть у пащі дракона.
Зима покрила землю білим саваном. Німо навколо. Німо в серці.
Причаїлися люди.
Кілька разів приїжджали німці. Скликали селян. Читали грізні накази, попереджували, лякали, грабували.
З’явився староста і в селі Рудки. Свій. Хто б міг подумати? Працював раніше бригади-ром, такий співучий, танцюристий, веселий. Невже прикидався? Тепер набурмосився, спов-нився пихою, владністю. Звідки це взялося в нього? Чому?
Деякі хлопці, чоловіки, теж звичайнісінькі, знайомі всім, одягли нарукавники з написом "поліцай". Невже це не сниться?
Нема вістей зі сходу. Шепочуть люди різне. Не вірять, що впала Москва. Цього не мог-ло бути!
Тріщать морози. Метуть заметілі. Земля ніби гнівається на непроханих зайдів, допікає їм незвичною погодою, погрожує.
Прірва в душі. І треба пройти її по тонесенькій нитці надії.
Для Марії такою ниточкою став непритомний боєць. У заглибині дерев’яного ліжка зробили вони з матір’ю для нього криївку. Вимостили пахучим сіном, постелили пухову ков-дру. На день закладали дошками, зверху застеляли рядном. А вночі відкривали.
Роздобула Марія деякі ліки, бинти. Настоювала на кип’ятку трави звіробою, деревію, промивала рани, перев’язувала. Виносила з-під пораненого посудину, кілька разів щотижня старанно обмивала худюще тіло, щоб не було пролежнів.
Та не приходив до пам’яті солдат. Марив, кидався у забутті. Обличчя його загострило-ся, заросло бородою. Сині глибокі тіні впали попід очима.
Марія сідала над ним, печально дивилася на його жовте чоло, на зів’ялі вуста, слухала дивні марення.
— Хто ти, друже? Звідки ти?
Нема відповіді. Важкий подих, жалібні слова:
— Істина… ось вона… за цим покривалом… Я знайду її… темно в очах… Заспівай мені пісню… пісню срібен-дива… ніжну, сумну…