"Смерть? Невже смерть, — на якийсь мент очунює вона. — А як же дитя? Її донька… Оксанка! Де вона? Куди подівся світ? Де люди, сонце, небо?" Мов удари дзвону, калатає серце. В останньому зусиллі, сповнена жагою життя, Оленка кинулася на гребені високої хвилі відчаю і любові кудись угору й розірвала пелену пітьми.
В груди полилося повітря. Запах тротилу й полину, вітру й диму вирвав свідомість з полону смерті. Оленка почула гуркіт канонади, далекі крики людей.
Ледь розплющила очі — вії злиплися від шматочків глини. Вона провела рукою, змела їх. Перемагаючи біль, підвелася на коліна. З неї посипалася земля. Огледілася довкола. Де вона? Де її донька?
Нікого нема. Ні санітарки, ні коней, ні бійців, ні підвід. Вона одна. Поруч яма, з якої вибралася з таким трудом, криваве шмаття, трупи бійців, уламки машин, побиті коні. Холод-на гадюка обвила серце Оленки. Вона ще не вірила, не хотіла вірити в нещастя. Не може та-кого бути! Тільки що народилася, жива, тепла, малесенька, пульсуючий клубочок життя… Ні, не може бути! Ні, я не хочу! Чайкою кинулася Оленка, забувши про біль, понад ямами. Заглядала в них, розгортала горбки землі й натикалася лише на трупи. Відчувала, що божеволіє.
— Донечко, де ти? Донечко, озовися! — квилила вона.
Сльози лилися по її худих щоках брудними патьоками, від безсилля підкошувалися но-ги. Повзла на колінах, все Ще безнадійно сподіваючись на якесь чудо.
Чуда не було. Хаос кривавих плям, горілої землі й мертвих облич мерехтів перед очи-ма, затоплював свідомість. Знесилена, лягла горілиць. Бездумно уп’ялася в свинцеве небо. А може, все це тільки сниться? Нічого нема, ні війни, пі кривавої дороги, ні смерті?.. Сон, сон… Зараз з’явиться Микола, вийде з-за дубів… схилиться над нею… А вона лежить на жовто-багряному листі, жде його… Безтямність накочується, розмиває свідомість… Про що це вона думає? А, згадала… Він схилиться і поцілує її, обніме сильними ніжними руками. Вони мріятимуть про майбутнє дитя… Дитина! Вона була… Була! Вона відчувала її в лоні своєму, вона породила її в степу і… втратила. Боже, як пережити? Як перенести цю муку, чим потамувати біль? Миколо, допоможи!
І Микола виник, неначе з туману, на тлі сірого неба. В солдатській шинелі, суворий, за-думливий. Він дивився на Оленку з недосяжної висоти, мовчав. Чому він мовчить? Чому не схилиться, не втішить, не приголубить?
— Миколо, Миколо… Нема в нас доньки… Чи чуєш мене, Миколо?..
Печаль на його обличчі. Печаль і любов.
— Миколо, чому хоч ти не вберіг дитя? Як же ми тепер, без нього?..
Він підняв руки, показує на груди, на серце… Що він хоче сказати? Сірі хмари міняться, рвуться на клапті, оповивають рідну постать похоронним серпанком…
В Оленчині марення входять якісь звуки ззовні, гуркіт машин, голоси людей. Хтось ка-же:
— Жива!
Над нею схилилося вусате обличчя в пілотці. Добрі очі в промінчиках зморщок. Сильні руки беруть її, несуть кудись.
— Бідолашна ти моя! Молоде, зелене… Чого ж ти тут… сама…
Вона рвонулася з рук бійців, хотіла скочити на землю. Задихалася, оглядалась назад, на купи спеченої землі. Вусатий солдат поклав її в кузов газика на купу бушлатів і палаток.
— Лежи спокійно.
— Заждіть, — відчайдушно скрикнула вона. — Заждіть, солдатики… любі мої… у мене дитина…
— Яка дитина? — здивувався солдат.
Він перезирнувся з товаришами. Один з них покрутив пальцем біля скроні. Мовляв, збожеволіла.
— Я народила доньку, — схлипнула Оленка, — Потім літаки… бомби. А коли отями-лася… її не стало… І санітарка зникла… Благаю вас… заждіть… Треба її знайти!
Старий солдат поглянув на її ноги, на закривавлену спідницю, на потріскані вуста. Су-воро зиркнув на товаришів.
— Мабуть, правда! Обшукаємо.
Вони вискочили з кузова. Вийшов з кабіни шофер. Оленка з надією, з божевільною вірою дивилася, як солдати обходили димлячі ями, розгортали уламки. Нічого… Ніде нічого…
Вусатий солдат зітхнув, озирнувся на машину, де маячила Оленка, пробубонів під ніс:
— Лишенько ти моє! Де б воно залишилося в цій м’ясорубці?
Поверталися до машини суворі, понурі. Оленка з благанням дивилася в очі вусатого, шепотіла:
— Ну що, батьку… що?
Він мовчки обняв її, притиснув до грудей. Кивнув шоферу. Машина рушила. Оленка рвонулася з обіймів солдата. Але він не відпустив її. Тримав м’яко і владно. І пестив її лице шкарубкими долонями. Вона заридала. Хвилі жалю й відчаю котилися з глибини душі, про-ходили крізь серце й рвалися назовні риданням, котилися вслід за машиною.
— Плач, доню, плач, — шепотів вусатий боєць. — Хай виходить горе сльозами. Плач, доню… Не ти одна на дорозі сліз. Весь народ у горі! Чуєш? Та лихо не вічне. І дорога сліз теж не вічна.
ЩЕ УДАР
На північ простягалися хребти гір. Пасма лісів дрімали у фіолетовому тумані. Поважно завмерли, ніби казкові вартові, ялини, тремтіли, гублячи червоне листя, осики, плакали, схи-ляючи довгі коси донизу, берези, розчісували на вітрі коричневу гриву кремезні дуби. Спокоєм і тишею зустрів Оленку Урал. Ніби й не було війни на світі, ніби й не лилася ріка крові на просторах рідної землі.
Потік евакуації приніс її і вихлюпнув у невелике містечко. Навколо юрмилися невеликі хатини з порослими мохом дахами, вулички, похилені паркани. Та на околицях уже вироста-ли корпуси нових заводів, бараки для робітників, прокладалися нові вулиці. З воріт ще не добудованого заводу уже виїжджали танки. Їх вантажили на платформи і одправляли на захід. На захід…
А на схід, без упину, котилися валки біженців, ешелони поранених. Навіть тут, за тисячі кілометрів від фронту, відчувався страхітливий прес ворожого наступу. І наливалися кривавою напругою, кам’яніли в нечуваному зусиллі м’язи народу.
Оленка з тиждень ходила по містечку, шукала роботи. В райвно дивилися на її засмаль-цьовану куфайку, на посинілий ніс, розглядали документи, зітхали:
— Вчителі не потрібні. Поки що…
Вона ночувала на лавці у станційному залі, снідала сухарями й кип’ятком. Вдячно зга-дувала вусатого солдата, який на прощання дав їй торбу сухарів і кілька шматочків цукру.
Спогади, спогади… В них мимоволі снувався вихор минулого. Тіло, мозок, серце не витримували тягаря страшної дійсності. Вона боялася, що збожеволіє. Знову бачила палаючі села, вибухи бомб, маленький згорточок з дитиною, заклопотане обличчя санітарки.