— Не зовсім…
— Необмежені можливості діяльності, експерименту. Цікаво жити, чорт візьми, коли в руках є сила. Станьте поруч з нами, нам потрібні свої люди в цьому середовищі. Не такі, як цей… Гірченко. Це — бидло. А такі, як ви, — освічені, розумні, спокійні і правдиві. Фюрер цінить чесних соратників, яких не можна ні купити, ні продати.
— Для цього потрібен ідеал, — відверто сказав я, відчуваючи, що розмова наближається до якоїсь болісної кульмінації.
— Досить! — роздратовано перебив офіцер, і очі в нього налилися сталлю. — Я запро-сив вас для серйозної розмови.
— Слухаю.
— Нам стало відомо, що в дитбудинку залишився весь сьомий клас і ви разом з вихо-ванцями, хоча могли б виїхати в тил. Це приємно. Ви чекали німецьку армію?
— Розчарую вас, — сухо відповів я. — Це сталося випадково.
— Ну, ну, — засміявся офіцер, — я просто хотів спіймати вас на слові. Ви й тут невраз-ливо щирі. Хвалю. Отже, ви залишилися випадково. Що хочете робити?
— Не знаю. Моє покликання — виховувати дітей.
— Розумію. Але все-таки.
— При будь-яких умовах мені хотілося б, аби вони вчилися, спокійно жили, ставали людьми.
— Я теж за це, пане Громограй; Тому й пропоную, щоб ви пішли нам назустріч.
— В чому?
— Скажу. Діти — сироти?
— Так.
— Чудово. Це прекрасно.
— Не розумію…
— О, це так просто. Сімейні зв’язки, жаль, співчуття. Лахміття псевдоромантики. Си-рота — це вільний дух, це людина, перед якою відкрито цілий світ: вона може укладати будь-які зв’язки і… рвати їх! Султанська Порта добре знала це, коли формувала свої леґіони з цих… як їх?..
— Яничарів, — підказав я.
— Саме так!
— Який же може бути критерій у яничара? — гірко запитав я.
— Критерій один — прагнення новизни, насолоди, першості, виключності. Ми дамо вашим вихованцям таку можливість. Ми заберемо їх у Німеччину і сформуємо з них справжніх людей. Хочете бути з нами — дайте слово, що співпрацюватимете з нами.
— У мене є вибір? — запитав я.
Офіцер здивовано глянув на мене, засміявся.
— Ви феномен. Я ще не зустрічав такої відвертості. Ясно, що вибору у вас нема. Це — наказ.
— Тоді не питайте мене, — зітхнув я. — Робіть, як знаєте. Дітей я не покину ні за яких обставин, бо без них не мислю себе. Силою ви можете відірвати їх від мене, але то вже інша справа. А тепер останнє запитання: коли ви їх хочете забрати?
— Негайно. Можливо, завтра. Для нас це надто цінний здобуток. Чиста сировина. Кілька років… і ми будемо мати вірних помічників у середовищі варварських народів. Отже, домовилися: ми з вами — спільники. Я тут очолюватиму дніпровський відділок гестапо. Резиденція буде на Дніпрі, недалеко від вашого дитбудинку, на дебаркадері. Вам покажуть, приведуть, не турбуйтеся. Зараз ви вийдете, а діти хай по одному заходять. Хочу познайоми-тися з ними, визначити їхню психосуть. За одним разом побачу, на що ви здатні як педаґоґ! По чому ж і визначати працю вчителя, як не зазирнувши в серце і розум учнів.
Офіцер ще щось говорив, проте я його не слухав. Душа моя була болісно нап’ята, ось-ось лопне. Діти мої, вас хочуть перетворити на яничарів, ворог відвертий до цинізму. Посе-лять у чуже середовище, затовчуть навалою інформації, точніше, псевдоінформації, напов-нять чужими почуттями, поняттями, баченням світу. Хоч ви й прекрасні, чисті, романтичні, але час може спотворити юні душі, й тоді безповоротно втратить мати Вітчизна своїх осиротілих птахів.
Ні, не можна цього допустити. Не сперечатися, не давати ходу пристрастям. Змовчати, стерпіти. А тим часом думати, думати, думати. Доки не пізно — втекти. Якщо в нас буде в запасі бодай дві доби, можна знайти вихід.
Я вийшов у коридор. Одинадцять пар очей впилися в мене.
— Ну що? Що? — посипалися запитання.
— Спокійно, спокійно, — удавано байдуже мовив я, поглядаючи на Онопрія. — Офіцер хоче порозмовляти з вами. З кожним зокрема. Діти, будьте стримані… Вірю вашому тактові… і витримці…
ВІЧ-НА-ВІЧ З ВОРОГОМ
Розповідає Катя
— …Мені було так страшно і цікаво, який же він — ворог? Чи подібний до людини? Серце тільки: бух-бух! Ну, думаю, впаду, знепритомнію. А сама собі наказую: терпи, закуси губу, не смій розкисати.
Зайшла, дивлюся: зліва якийсь солдатик миршавий, щось пише, а за столом — офіцер. Такий точно, як у кіно, ми колись бачили. Викапаний фашист. Вийшов з-за столу, обдивився мене, поцмокав. Сміється. Підійшов, погладив мене по голові. Я злякано присіла.
— Дике звірятко, — сказав він солдатові по-німецькому, гадаючи, що я не розумію, і засміявся. — Але глянь-но, який арійський тип. Цю я візьму собі. Чудовий східний сувенір!
Я не все збагнула, про що він молов, але не стрималася, відповіла.
— Я не дика. Я скінчила сім класів.
— Ого! — відступив він з подивом. — Ти знаєш нашу мову?
— Ми вивчали великих німецьких класиків — Гете, Гейне, Шіллера.
— Феноменально! — потер долоні фашист. — Неймовірна знахідка. Цей учитель часу не марнував. Сідайте, фрейлейн, сідайте.
— Я постою, не втомилася.
— Вихованням ти не похвалишся. Хочеш вчитися далі?
Я вже збиралася одрізати йому, на язиці вертілося якесь різке слово, та я згадала ваше попередження, вчителю, про обережність… і стрималася. Знайшла обтічну відповідь:
— Звичайно, хочу. Людина повинна вчитися все життя.
— Просто афоризмами сипле, — похитав головою офіцер. — Трохи забагато. Така чарівна форма, проте надлишок художніх візерунків. Доведеться попрацювати. Так ось, кізко золота, для тебе випадає можливість поїхати до прекрасної Німеччини. Ти рада?
У мене все похололо.
— В Німеччину? Навіщо? Я звикла тут. Друзі, рідна земля.
— Сентименти, фрейлейн. Ти сирота, батьків нема. Перед тобою світ, майбутнє. Ти по-бачиш Європу. Дякуй фюрерові, він відкрив для тебе справжню романтику. Запиши її прізвище, ім’я — звернувся до солдата, потім до мене: — А тепер іди, скажи, хай заходять інші.
Розповідає Вітько
— Як побачив я того офіцерика, так закортіло мені заїхати йому в ухо, аж кулак засвербів. Худорлявий, плюгавий. Я б сам з ними обома справився. Стримався, мовчу, див-люся з-під лоба.
Він з-за столу:
— Скільки років?
Я мовчу, буцімто не розумію по-німецькому.
— Скільки тобі років? — запитує по-нашому солдат, що зліва від мене.