— Не може бути, — прошепотів Толик. — Це нам сниться…
— Іване Івановичу, — крізь сльози озвалася Іванка, — Як усе це витерпіти?
— Наші… і в полоні, — притиснула долоні до грудей Марта. — Ми ж ніколи не дума-ли…
— Тихо, — суворо зауважив я. — Ви що ж, хотіли бачити всіх наших солдат побити-ми?
— Битися до останнього! — палко вигукнув Гриць, блиснувши на мене чорними очима. — Краще вмерти… аніж отака ганьба.
— Тоді й нам треба вмерти? — з гіркотою в душі запитав я. — І всі наші люди, що по-пали під ворожий чобіт, хай покінчать самогубством, щоб не бути під окупантом? Так? Мертва земля, порожні села… Ефектно, але чи є смисл у тому, що ти кажеш? Діти, хіба ви забули, що говорилося по радіо на початку війни: ми вступили у бій з сильним і лютим воро-гом… поєдинок триватиме довго, сподіватися на легку перемогу марно. Головне — зберегти певність, що справедливе діло переможе.
Діти спантеличено мовчали, дивилися, як колона полонених проходила через двір, та-нула між лозами на березі ріки, звиваючись вужом між горбами. Певно, їх гнали до перепра-ви.
— Це лише початок, діти, — сказав я після важкої паузи. — Попереду тяжка й нещадна боротьба.
— А що мам тепер робити? — гостро спитала Іванка, і в її очах блиснули крижинки. — Ось вони, вороги… будуть запитувати… Що нам відповідати?
— Дивлячись, яке запитання?
— Запитають, чи ми піонери? Брехати чи — правду казати?
— А що тобі підказує совість… обов’язок?
— Обов’язок? — трохи іронічно перепитала Іванка. — А щоб врятувати життя — хіба не варто збрехати? Щоб потім… відомстити.
— А зречення? — спалахнув Толик. — Чи ти виправдуєш зречення?
— Тоді можна видати й своїх, щоб не збрехати, — похмуро констатував Вітько Гора.
— Ну й дурень! — загорівся Толик. — Доля товаришів — це вже не етична проблема. Це питання твоєї вірності!
— Досить суперечок, діти, — схвильовано перервав я. — Ви, як бачу, самі все добре розумієте. Це — іспит, про який вам казали вчителі. Останній, непідкупний. Чи можете чека-ти поради від когось на всі випадки життя? Найкраще, коли наказ виходитиме з власного серця.
Третій день окупації. Німецькі солдати зникли. Замовкла канонада.
Тихі сонячні дні. В блідо-блакитному небі пливуть павутинки. Вночі ми маємо намір пробратися до свого лісового сховища.
Знову наш план не здійснився. Того ж дня, коли фашистські солдати покинули село, до дитбудинку підійшов чоловік у німецькій формі без відзнак, з карабіном через плече. Я з по-дивом протер очі, не вірячи сам собі, впізнав Онопрія Гірченка, рахівника колгоспу, його худорляве, бліде обличчя було скам’яніле, напружене, в очах настороженість. Завваживши мій подив, він вимушено посміхнувся.
— Не впізнаєте?
— Чому ж… пізнаю…
— Чого ж дивуєтесь?
— Шкура інша…
— Що таке шкура? — засміявся він вимушено. — Змінити — раз плюнути.
— А душу?
— Хе-хе! Душу — ні. Душа — та сама…
Я дивився на нього з жахом. Ще ж недавно, цього літа, він виступав на загальних збо-рах села, палко закликав до самовідданої праці для фронту, для перемоги… Очі в нього виб-лискували, рука майоріла в повітрі. Люди аплодували. А тепер…
Так, так, треба було з болем у серці прийняти і цей факт: деякі твої знайомі несли в собі роздвоєність, розтроєність, духовну спустошеність. Ворожа окупація лише прискорила те, що виявилося б і так раніше чи пізніше.
— Душа — та сама? — перепитав я його.
— Та сама, пане вчителю, — з викликом сказав Онопрій.
— Уже "пане"? — здивувався я. — Який же я тобі пан?
— Звикайте, звикайте, пане вчителю, — хихотів злорадно Гірченко. — Я пан комен-дант поліції, ви — пан учитель. Були товариші, тепер пани. А що, якась повага все-таки є — пан! А то всякий шмаркач суне тобі "товариша" під ніс. Ще заїди біля губів, а воно вже цвірінькає: "товаришу"! Який я тобі в біса товариш? А пан — це інше діло! Пан комендант. Порядок повинен бути.
— Порядок?
— Еге ж! Справжній порядок. Це вам не базікали большєвицькі. Це — німці. Європа. Ве-е-елика сила! Точність. Діловитість.
— Послухайте, Онопрію…
— Пане коменданте…
— Та ні, — засміявся я. — Не станемо ж ми ламати комедію один перед одним. Я вас ніколи не зможу звати паном комендантом, як і ви мене забудьте кликати паном учителем.
— Чорт з вами. Як хочете.
— Ось так краще. Скажіть же мені, як ви могли тоді… при Радянській владі…
— Що?
— Промови, заклики, активність…
— Ха-ха! Стратеґія і тактика. Жити ж треба. А щоб жити — доводилося прикидатися, пристосовуватися.
— Хіба то життя — маскуватися, вічно носити машкару? Ненавидіти, а казати, що лю-биш.
— Всяка комашка маскується, — холодно блиснув очима Онопрій, — Торкни її, вона — брик! — ляже горілиць, прикинеться мертвою. Хе-хе! Природа мудра. Вона дає нам пора-ди, як діяти.
— Хіба людина — комашка? Чи то ж можна рівняти людей і комах?
— Та чого там, — байдуже позіхнув Онопрій, дихнувши сивухою. — Скажуть мені, щоб я вас шльопнув, — шльопну! Роздавлю, як хробака. Людина — хробак!
— А совість? — холонучи від огиди, що підступала до серця, запитав я.
— А що таке совість? — здивувався Гірченко. — Там, де була совість, пане вчителю, звиняйте на слові, виріс великий… лопух! Ось так. Лопухом прикриємо совість, чи що там від неї лишилося. Так і будемо діяти! А тепер до діла, бо мені нема коли з вами високими матеріями займатися. Служба. Приїхало велике начальство.
— Ого! Вже й начальство є?
— Атож. Без порядку не можна, йому стало відомо, що тут лишилися діти, вихованці дитбудинку… і вчитель. Тобто ви, директор будинку. Велено привести всіх до комендатури.
— Навіщо? — стривожився я.
— Не знаю. Там скажуть. Тільки пам’ятайте одне: щоб без дурості. Щоб усі були на місці. Відповідаєте головою. Особисто ви, пане вчителю. Не спробуйте втікати, на дні Дніпра знайдемо, з-під землі видряпаємо. Хе-хе. Збирайтеся, та хутенько.
Над колишньою сільрадою Сміянів прапор зі свастикою: чорний павук у білому колі. Полотнище червоне, й від нього блюзнірства моторошно. Пустельно в селі. Люди вигляда-ють з вікон, прислухаються, бояться вийти відкрито. Ми йдемо з дітьми вулицею, перемовляємося. За нами, оддалік, Онопрій з карабіном. Мої вихованці оговталися, осміліли. Перешіптуються. Толик підходить до мене, тихо заспокоює!