Як сталося, що ворог уже на Правобережжі, а наші війська лише тепер готують тимча-сову лінію оборони? Сподівалися, що не дійде сюди? Прогаяли час. Що ж тепер буде?
Я ходив до лісництва, розшукав командира роти, розквартированої в Сміянах. Він роз-глядав розкладену на траві потерту карту, батькував вусатого старшину.
— Ти мені, так твою розтак, з-під землі пального дістань! Чуєш?
— Можна було б на аеродромі захопити цистерну, — буркотів старшина, — так месери кляті не дають дихнути!
— Нічого не хочу знати! — гримнув командир. — Іди, й не вертайся без пального!
Він побачив мене, запитливо підняв брови.
— Хто ви?
— Директор дитбудинку Іван Громограй.
— Чого треба?
— Молодших вихованців евакуювали. Старші — семикласники — лишилися тут. Не вистачало машин. Одинадцять душ. Зі мною — дванадцять. Може, ви б допомогли?
— Як?
— Виїхати… Вибратися…
— На чому? Куди? — примружився командир. — Ви розумієте ситуацію?
— Ні, — признався я.
— Ото ж бо й в. Фашисти замкнули кільце. Куди вам прориватися з дітьми? У нас кілька танкеток, десяток газиків, а пального ні грама.
— Що ж робити?
— Чекати. Надіятися.
— На що?
Командир розвів руками.
— Я розумію, — гостро відповів я. — Але мої діти не мають притулку. Інші мають сім’ю, батьків, Коли що, матимуть хоч якийсь захисток. А мої…
До командира підійшли заклопотані бійці, покликали. Він махнув мені рукою, вибач-ливо кивнув, десь побіг. Так я нічого й не зміг добитися. Прийшовши до школи, зібрав вихованців, пояснив їм ситуацію.
— Невже відступлять наші й звідси? — сумно запитав Сергійко Кремінь. — Хіба на Дніпрі не зупинять фашистів?
— Зажди, Сергійку, я поясню. Так сталося, діти, що ворог тимчасово окупував частину нашої землі. Можливо, прийде й сюди. Треба врахувати й таке. Що будемо діяти? З оточення навряд, щоб ми вирвалися. Ви вже великі, хоч і неповнолітні. Давайте разом думати, що нам робити.
— В партизани йти, — одразу ж сказав Гриць Діброва.
— Згоден, — басом підхопив Вітько Гора. — Пам’ятаєте наш "Таємничий Острів". Там же в нас готова фортеця. Підрихтуємо землянки, зробимо припаси. Зброю добудемо.
— У нас п’ять дрібнокаліберок є, дробовик, — додав Толик.
— А може, тут залишимось? — тихенько запитала Марта.
— А німці? — озвалася Юлька. — Вони прийдуть і заберуть нас, як ягнят. Постріляють, і все.
— Тільки в партизани, — кивнула мені Катя. — Там, за Круглим Болотом, у "Таємничому Острові", ніхто нас не знайде. Навіть у селі ніхто не знає про той паш приту-лок.
— А дід Сміян? — здивувався Сергійко. — Він же помагав нам будуватися.
— Дід Сміян — вірний чоловік, — втрутився Толик, — На нього можна покластися. Я за те, щоб сховатися там. Доки наші вернуться. Та й просто так сидіти не будемо…
Я слухав їхні роздуми й тривожно міркував. Іншого виходу у нас не було. Попросити людей, щоб прийняли моїх вихованців як своїх дітей? Не вийде. В селі знайдуться людці, які можуть видати німцям. Ні, дитячий план поки що єдино надійний.
Вже тиждень, як ми приводимо в порядок "Таємничий Острів". Старий Сміян схвалив наш план і згодився допомогти. Ночами їздимо до свого притулку, впорядковуєм велику зем-лянку, кілька запасних. Усі вони з’єднані ходами, замасковані дерном. Добратися до табору, хто не знає стежки поміж трясовиною, неможливо. Перебрали продуктові запаси, завезли нових: консерви, сухарі в паперових мішках, картоплю, цукор, сіль, сірники, мило, ковдри, білизну, а також два дробовики, дрібнокаліберки з запасом патронів, сокири, посуд. Заготу-вали в землянках сухих дров, підрихтували пічки.
Одної ночі нас перестріли солдати. Вимагали пояснень. Ми попросили викликати ко-мандира. Я мав з ним конфіденційну розмову, пояснив усе, як є. Попросив зберегти таємницю. Командир потиснув мені руку, похвалив.
Він дав нам кілька карабінів, ящик патронів. Вихованці на сьомому небі від захвату. Про наші вилазки зі старим Сміяном ніхто в селі не здогадується. Я звелів йому не говорити жодній душі. Сьогодні — остання ніч. Переночуємо вдома, а ранесенько — до лісу.
Гримить канонада. Ніч темна, страшна. Якась сира, осіння погода, немов плаче небо. Діти дрімають чутливо, прокидаються, скрикують уві сні. Я чатую, не можу заснути.
Виходжу надвір. На тім боці Дніпра заграва. Горять села. Плесо червоно мерехтить, ніби не вода плине між берегів, а кров.
Тривожно. Мабуть, пора збиратись, скоро четверта. Передсвітання.
Діти сплять одягнені, я їх тихенько пробуджую. Вони мовчки схоплюються, вмивають-ся, слухняно йдуть за мною. Толик хапає мене за руку.
— А телескоп? — хвилюється він. — Обладнання обсерваторії. Ми забули перевезти до лісу. Тут може пропасти.
— Потім, Толику, — заспокоюю я. — Головне, самим устигнути. Зробимо якось вилаз-ку вночі.
Спускаємося з ґанку, зупиняємось на подвір’ї. На горбах і біля берега стрілянина, кри-ки. На околиці Сміянів горять хати.
— До лісу! — рішуче закликає Гриць.
— Заждіть, — зупинив їх. — Там бій, хіба не бачите?
Смолоскипи заграви осяяли соснові посадки. Біля них з’явилися постаті в темно-зеленій уніформі. Стріляючи на ходу, побігли до села.
— Німці! — скрикнула Катя.
— Вони, — похмуро згодився я. — Вернемося до школи. Зачекаємо. Гадаю, що одразу вони нас не зачеплять. Пізніше ми вислизнемо й подамося у свою схованку.
Діти неохоче побрели до школи, зібралися в підвалі-бомбосховнщі. Було незвично, неприємно, гидко. Якось ніяково й спустошено на душі. Не встиг, не вберіг…
Позаду лишалося мирне, спокійне, радісне життя, сповнене надій і творчості. Що ж обіцяло майбутнє? Довкола — вороги, розтоптані мрії. І лише одне-єдине мерехтить вогни-ком у душі, недоторкане — надія".
Мелодія п’ята
ЗУСТРІЧ З ЛЕҐЕНДОЮ
СИЛА ЖИТТЯ
Микола не вмер того страшного дня. Очуняв під холодною землею, насипаною на гру-ди. Поворушився, судорожно намагаючись вдихнути хоч краплю повітря. Сильний біль у грудях знову затьмарив свідомість, кинув у полон марення, йому здавалося, що він лежить біля підніжжя високої крутої гори. Вершина її вкрита хмарами. Вони опускаються все нижче й нижче і давлять, давлять на нього, сірі, похмурі.
Якийсь голос шепче Миколі, що на тій горі його батько тримає великий тягар. Уже безліч віків. Микола повинен замінити його.