Микола забув про все. Він пірнув у стихію звуків, поплив за її нестримною течією. На-вала останніх вражень покотилася через серце, вимагала виходу в музиці.
Бійці прокидалися, підводилися. Селяни наближалися до сцени. Вони заворожено й здивовано дивилися на худорлявого, запиленого бійця, котрий чаклував біля рояля. Звуки, що сповивали їх, малювали широкі, безмежні степи, хвилі золотого колосся під подихом вітру, а понад тим плином — спів жайворонка у високості. Дзвінко відлунює у небі хорал, який славить красу рідної землі, радість життя. Пливуть у бездонному дивоколі білі хмарини. Десь далеко-далеко, мов у казці, дівочий голос виводить пісню без слів — чисту, святу, дже-рельно-прозору.
Раптом грізний акорд! Ще один! Ще!
Чола бійців нахмурюються, оповиваються смутком. О ні, на землі не мир, не радість безжурного життя, не усмішки дівочі. Ідуть з гуркотом по випаленій землі ковані чоботи ворогів, а поряд — мертва дитина, летять угорі чорні літаки з хрестами, а внизу, в полум’ї, гинуть жінки, матері.
Знадвору докотилася канонада. Мелодія враз обірвалася. До залу вскочив командир взводу, молодий хлопець з двома кубиками в петлицях. Він тривожно оглянув бійців, него-лосно, але владно скомандував:
— Займаймо позицію!
Невелике приміщення сповнилося гомоном. Бійці, лаштуючи на ходу зброю, поспішали до виходу. Микола з жалем зітхнув, закрив кришку рояля. Закинувши на плече автомат, на друге кобзу, останнім пішов до дверей.
Його схопила за рукав шинелі чиясь рука. Микола здивовано оглянувся. Юркові очі за-хоплено впилися в його обличчя.
— Що тобі, Юрку? — ласкаво спитав Микола. — Сподобалася гра?
— Дуже! — видихнув Юрко. — От би мені так!
— Навчишся, — усміхнувся солдат. — Закінчимо війну, поступиш до консерваторії. Ну, прощай, мені пора.
Юрко несміливо зазирнув у його очі.
— А як вас звати? Прізвище? Може, колись зустрінемось?
— Неодмінно зустрінемося, Юрку! Я Микола Горенко. Щасти тобі!
Микола хутко вийшов з клубу, зник у темряві. І довго ще дивилися вслід йому замислені, серйозні очі хлопчика.
БІЙ
Взводний зупинив бійців під горбом, де вони займали позицію. З цього горба прострілювалися всі підступи до села і дорога до переправи. В нічних сутінках було видно темні валки солдат, які поспішали до Дніпра, торохтіли підводи, неголосно іржали коні. Взводний пройшов перед строєм, зітхнув і, ніби зважуючись на щось, глухо сказав:
— Товариші, друзі! Позаду нас — переправа. Наказ протриматися до полудня. За цей час наші перейдуть на той бік. Потім наш відступ прикриють вогнем.
Він замовк, кашлянув. Мовчали й бійці. Нарешті Миколин сусід, бородатий полтавсь-кий дядько, озвався заспокійливо:
— Ти, командире, будь спокійним. Ми все розуміємо. Різ треба, значить треба. Хіба вперше?
Командир підняв руку.
— В окопи, товариші. Незабаром світанок.
Микола зайняв окоп якраз на верхівці горба. Звідси видно було тьмяний блиск дніпровських вод, заграву на обрії, темні обриси завмерлого села. А захід гримотів, переко-чувався вогняним валом все ближче й ближче, плювався багровими спалахами. Над полем попливли тумани. По дорозі до Дніпра прокотилися важкі гармати. В темряві тихо лаялись артилеристи, проклинаючи покручені дороги.
Потім усе завмерло. Спереду було німо, тільки перекочувався по яругах сивий туман, і здавалося, що під його хвилястою шкірою причаїлася якась ненажерлива хитра піТвора.
Микола, поклавши автомат на бруствер, дивився в той бік, звідки мали з’явитися гітлерівці. Хвилювався. Намагався з якоюсь хворобливою цікавістю зазирнути у власну ду-шу. Як він зустріне перший бій? Чи не злякається? Чи не здригнеться перед смертельним іспитом?
Бородатий дядько, полтавець, зупинився поряд, задумливо постояв, присів навпочіпки, почав повільно скручувати цигарку. Запитав:
— Страшно?
— Не те слово, — похитав головою Микола. — Я оце дивлюся довкола, думаю, і сам собі не вірю. Все, ніби сон.
— Правда, — згодився дядько. — Люди проти людей. Дивно і… страшно! І підло, якщо подумати, незрозуміло — чого їм треба? Земля така велика, всім людям доволі — їсти, пити, будуватися. А так — півметра на кожного. Ми тут поляжемо, але й вони зогниють у нашій землі. Вже ж було багато разів таке.
З глибини окопу з’явилась невисока постать лейтенанта. Він оглянув бійців, визирнув за бруствер, запитав:
— Як настрій?
— Та нічого, — озвався бородатий. — Чатуємо…
— А що ж, — підбадьорливо оглянув бійців взводний, — чатуйте!
Бій почався раптово. Під горбом різко гримнули вибухи, покотилися вгору, наблизили-ся до окопів. Микола сполохано зіщулився, мимохіть втягнув голову в плечі.
На рівнині почувся металевий брязкіт, завивання потужних моторів.
— Танки, — похмуро озвався бородань. — Дадуть вони прикурити нам — у нас же ли-ше одна гарматка! Та гранати… Де твої, Горенко? Поклади їх отут, у пічурочці. Щоб напохваті…
Обрій на сході рожевів, наливався багрянцем. Дніпровську долину вкривав густий ту-ман. Дядько кивнув головою, крикнув, пересилюючи гуркіт вибухів:
— Слава богу, що туман. Не видно переправи. А то наші наплакалися!
Люто ляснула протитанкова гарматка. Ще раз. Ще. В тумані пихнуло полум’я, поко-тився чорний дим, прорізаний багровими язиками.
— Є один! — вдоволено крикнув дядько. — Молодці хлопці!
Сонячні промені розідрали пелену туману, бризнули розпеченим золотом на рівнину. Присадкуваті ворожі машини вирізьблялися чіткіше. Стріляючи на ходу, вони повзли прямо на окопи. Кілька снарядів бахнуло по брустверу. Микола, затуливши обличчя, впав до окопу. Недалеко почувся стогін. Микола підвів голову. Бородатий полтавець схилився над сусідом, перехрестився, похмуро зиркнув на Миколу.
— Мертвий…
"Почалося, — майнуло у Миколиній свідомості. — Як просто, як звичайно. І нема страху, нема подиву. Може, й я зараз упаду, скошений осколком…"
Але ця думка не викликала ні протесту, ні заперечення. "Умирати — так умирати! Аби тільки танки не пройшли!.."
Простір довкола оповився жовто-сірою ватою мли. Микола все робив машинально, мов уві сні: стріляв, заряджав, міняв диски. Десь у іншому світі гримотіли танки, кричав щось бородань, клекотів кулемет.
— Німці!