— Лийте, лийте воду в той бік! — кричав я пожежникам, хоч вони й так старалися з усіх сил.
Час ніби зупинився. Кожна хвилина забирала у мене надію. Та ось з кола вогню з’явилася постать Ванька. Він тримав на руках Катю. Голова дівчинки була обгорнута мішком, хлопець же був схожий на обпалене блискавицею дерево: волосся, вії, брови — все присмалено вогнем. Він передав нам на руки дівчинку, встиг прошепотіти:
"Знайшов… під молотаркою…" — і впав.
Ми одразу ж повезли його мотоциклом до школи, викликали фельдшера. Опіки були страшні. Ванько марив, кликав у забутті Катю. Дівчата чергували біля нього, плакали тих-цем. Надвечір його не стало.
Мені здалося, що серце моє зупиняється. Не зумів уберегти, не зумів! Ніч. Безкрайня ніч.
Ванька готують до похорону, а я ходжу посадкою, никаю, мов привид, дивлюся на байдужі зорі. І прегарний місяць мені здається потворним, і Чумацький Шлях якоюсь сірою плямою, і пісні пташині — як насмішка над горем. Як жити далі? Краще б загинув я. Хай би сто разів помер, аби вони жили — мої любі діти!
Сьогодні вивозили молодші класи. З району прислали три ЗІСи. Вмощували вихованців, як оселедців у бочку. І все ж для семикласників місця не вистачило. Інспектор з райвно, прощаючись зі мною, винувато одводив погляд убік.
— Залишаю вас повноправним господарем дитбудинку. Поховайте Першоцвіта, заспо-койте дітей. Телефонуйте в район, добивайтесь, щоб дали ще одну машину, доганяйте нас.
Я кивнув йому, нічого не сказавши. Та й що було говорити?
Двір дитбудинку став пустельним, якимсь неживим. Ні крику, ні щебетання дітей. Усі мої вихованці зібралися біля труни, дівчата обряджали свого товариша в останню путь, вис-теляючи труну квітами. Катя лежала горілиць на галявині серед беріз, дивилася мовчки в небо. Очі в неї були сухі, запалені. Я звелів не турбувати її.
Хлопці викопали могилку на горбах, під віковою сосною. Мовчки однесли домовину до ями, поклали на пахучі зарості чебрецю. Почорніле обличчя покійного було якесь скорботне й доросле.
Я сходив на лісову галяву, тихенько торкнувся до Катиного плеча.
— Пора, Катю…
— Що? — сухо запитала вона.
— Ходімо.
— Навіщо?
— Проведи товариша… — якось несміливо запропонував я.
— Не можу, — прорвалося з грудей дівчинки ридання. Вона одвернулася, притиснула пасмо пшеничних кіс до очей. — Не можу! Це я, я винна! Якби не я…
Я обняв її. Вона вибухнула новим плачем, ткнулася обличчям у мої груди. Підтримуючи, я повів її до могили. Дівчата розступилися, обняли подругу. З села надійшов гурт жінок, котрі підхопили голосіння.
Іванка поклала на груди товариша пучечок білих диких гвоздик, приклавши долоні до щоки, тихенько завела жалібний виспів, печально вдивляючись у мертве обличчя Ванька:
Ой Іванку, Іваночку, Що собі думаєш? Ой, чого ж ти, милий друже, Та й нас покидаєш…
— Замовкни! — раптово заридав Гриць Діброва. — Не треба, не треба! Не можу слуха-ти!
Він упав перед домовиною на коліна, спина його судорожно здригалася. Дівчата підвели його, почали заспокоювати. Я виступив наперед.
— Діти… товариші мої! Ми думали, як діяти в цю грізну годину, що настала для наро-ду нашого. А товариш наш, не задумуючись, показав нам, як треба діяти. В останній письмовій роботі він писав: "Нащо живе людина? Щоб віддати себе, всі свої сили, знання, здоров’я заради щастя інших". Діти, друзі… Ваш товариш знайшов відповідь. Вічна слава йому!..
Ніч. Небо насупилося. Почалася гроза. Покотилася злива. Блискавиці шмагали вогня-ними батогами десь недалеко, поза школою, поза всім наших обійстям, ніби заганяли цвяхи в піщані горби. Від грому дрижали шибки у вікнах. Діти не спали. Всі одинадцятеро зібралися в моїй кімнаті, сиділи, обнявшись, на ліжку, на кріслах, на дивані, щулилися від нервових дрижаків.
— Страшно як, — прошепотіла Марта.
— Чому?
— Наче він тут…
— Хто?
— Ванько…
— І мені він ввижається, — озвалася Юлька. — Як живий.
— Що ж з нього зосталося? — якось дивно промовив Толик, поглядаючи у вікно, на во-гнисте мерехтіння грози. — Де ж його палкість, де його поривання у мандри? Де те, що по-вело його в огонь, щоб врятувати інших? Учителю, що таке смерть? Ви, дорослі, так багато написали книг про тайну буття. А тут смерть — і не зостається нічого?
Я не відповів одразу. Ось воно, головне. Підійшло, не розведеш руками, не відмовишся. Одинадцять пар очей дивляться в душу, вимагають щирої відповіді. Вона в них є, адже не-давно вони самі писали мудрі й глибокі відповіді на одне з найтривожніших запитань… про життя. Але тепер їм потрібно пояснити, що ж лишається по людині, коли вона так нагло вмирає.
Де знайти відповідь?
— Діти… Знаю, що вас не задовольнять мої слова. Ви вже мислите глибше, ніж рік чи два тому. Спробуємо разом знайти достойну відповідь. Вже при народженні мати віддає нам свою кров і плоть, щоб ми могли ввійти в цей широкий світ. А щоб ми стали розумом, жи-вою душею, щоб ми діяли, знали, відчували, — скільки людей давало нам шляхи, ціною власного життя відкривало таємниці природи. Хіба ми могли б бути людьми, якби не мільйоннолітня боротьба за краще життя на світі?
Дивляться в очі, не змигнуть. Слухають у повному мовчанні.
— Чи вмер Тарас, наш великий Кобзар? — вів далі я. — Ви скажете, в Каневі, на Чернечій горі, його могила. Та хіба не живе серед нас його поезія, не кличе нас його слово до бою з ворогом? Хіба його любов до України, до всіх знедолених, до матерів і дітей не влила-ся до наших сердець, хіба не плачемо ми й досі над його рядками, хіба не милуємося музи-кою його віршів? Ні, він живіший від живих. Смерть, діти, траґічна реальність. Ми болісно сприймаємо її, бо в цю мить зникає з наших очей той, хто був часткою нашої душі, нашої радості й любові. Але серце його, думи його будуть завжди з нами, доки палатиме вогник нашого життя. Ми продовжимо його життя в собі, в наших походах, пошуках. Бо сильнішими за смерть стали його переконання.
Дивляться, мовчать, оцінюють. Які мислі вирують у їхній свідомості? Заспокоїв я їх? Чи ще більше збурив глибинне чуття? Може, лише тепер, коли гроза опалила ніжно-зелене пагіння душ, коли суховій мучить спрагою серця, а буря випробує міцність тіла, саме й поч-неться для них справжнє життя.