— Ну й що? — майже кричить Іванка. — А за нами — весь світ, всі пролетарі, робітники! У нас он яка армія!
— Все може бути, — сумно відказую, а в самого душа болить. — На деяких ділянках фронту наші війська відступили. Несподіваний удар. Може, доведеться й нам вибиратися звідси.
— Як? — підхопився з місця Толик. — Ви вважаєте, що вони прорвуться до Дніпра?
Я мовчав. Я не міг видавити з себе й слова.
— Чому ви мовчите, учителю? Може, ще скажете, що фашисти спроможні перемогти?
— Ні! — переконую дітей, бо твердо вірю в це. — Перемогти вони не можуть. Бо вони повстали супроти всього прекрасного, що здобуто нами, проти нашої волі, проти майбутньо-го. Наша країна неосяжна. Ми зуміємо зібрати сили, й тоді — вірте, діти! — тоді фашизм буде розчавлений! Готуймося, діти, до страшнішого. У ворога сотні заводів, кілька мільйонів солдатів, тисячі літаків і танків. Бій буде запеклий і жорстокий, невблаганний. Можливо й ви станете до бою. Але я хотів би одного…
— Чого, учителю? — стривожено запитав Толик.
— Щоб ви з усіх незгод, з усіх пожарищ і кривавиш вийшли людьми. Такими, про яких ви писали мені в своїй новорічній роботі.
Мовчання. В очах — сірих, блакитних, чорних, карих — мерехтять, ніби відблиск дале-ких заграв, гнівні іскри. Дивляться на мене, крізь мене.
— Діти, де б ми не були, що б з нами не сталося, — не забувайте тих, котрі пройшли перед вами: героїв, мучеників, хліборобів, матерів. Будьте гідні їхньої пам’яті".
ПІСНЯ І СНАРЯД
— Прізвище?
— Микола Горенко.
— Професія?
— Композитор. Працюю в Сміянах директором Будинку культури.
— Знаю, знаю… Був на вашому концерті в районі. — Воєнком підвів змучене обличчя, потер червоні від безсоння очі. — То що ж з вами робити? В тилу подумають, де використа-ти вас… по спеціальності.
— Товаришу майоре, — захвилювався Микола. — Тепер не до пісні. Я прошу послати мене в діючу армію.
Воєнком сумно всміхнувся, помовчав. Підвівся з табуретки, підійшов до вікна. Там, на подвір’ї, простяглася довга черга. Все добровольці. Юнаки й дівчата. Сколихнулася юнь, ніби єдина душа, без страху, без сумніву.
Він зупинився біля Горенка, дружньо поклав руку на плече.
— Я розумію вас. Тільки в основному не згоден з вами…
— В чому, товаришу майор? — здивувався Микола.
— Щодо пісні. В найстрашніші дні наш народ беріг пісню. Згадайте історію. Так і те-пер. Ви ж пісняр, хай ваша інтуїція підкаже, що в такому страшному поєдинку пісня інколи буде потрібніше від снаряда. Чуєте, Горенко?
— Чую, — виструнчився Микола.
— Що ж робити з вами? Хай буде по-вашому.
— Єсть, — віддав честь майорові Горенко.
Заплакана мати збирала сина в дорогу.
— Сон мені недобрий снився, синку, — говорила, втираючи сльози. — Серце віщує по-гане… Ніби летять над Дніпром літаки німецькі, так низько, повільно. І бачу я, що люди в них страшні, якісь ніби неживі, визирають з віконець, заглядають у хату. Коли тут Оленка стоїть у вінку, в білому платтячку. Літак опустився біля неї. Гульк, якийсь офіцер, німець, вийшов з дверцят, ходить довкола, паличкою торкається вінка, сміється, потім розгнівався й зірвав вінка. А далі — пожежа, вибухи якісь.
— Що сон? — похмуро озвався дід Василь, ніби прокидаючись від тяжкої задуми. — Все буде страшніше від будь-яких снів. Не задушили чорта в зародку, тепер він погуляє по світу.
Микола мовчав, старанно застібаючи ґудзики на футлярі своєї кобзи. Оленка стояла поруч, тамувала сльози, не промовивши й слова. Що тепер говорити? Руйнувалися мрії, невідомий ураган налетів, зім’яв нещадно найсвятіші помисли, плани. Широкі обрії думки впали, потьмяніли, звузилися до однієї тривожної миті, до цього траґічного моменту. Здава-лося, ніби зупинився рух життя, люди повисли над прірвою долі, у неймовірному напруженні зберігаючи рівновагу.
Дід Василь обняв онука, поцілував у чоло.
— Щасти тобі, синку, — пильно подивився в темно-сірі Миколині очі. — Іди, не огля-дайся назад. Ніколи. Не жалій… навіть життя, але й даром його не віддавай. Пам’ятай: смерть долається смертю. І ще не забудь — людина, буває, вмирає й без видимої смерті. Ко-ли в дорозі до самого себе зраджує себе ж. Кожен з нас незглибимий. Добре, що ти не забув навіть у ці страшні дні кобзи. Пісня благословляє і на любов, і на праведний бій. Не забувай цього.
Микола аж задихнувся від зворушення, змахнувши з вій сльозу.
— Прекрасне напуття, — сказав, цілуючи діда. — Тільки не про любов тепер пісні співати. В таку годину душа рветься до бою.
— Саме тепер, — суворо заперечив дід Василь, — Саме зараз, коли ворожа сила котить на нас усю свою злість і ненависть. Чуєш, синку? У найглибшій зневірі, у самому пеклі пам’ятай мій заповіт: ми живемо не для війни, а для великого творення. Прощайся, Марусе, з сином.
Мати благословила Миколу, припала до його грудей, заридала. Ніби віщувало мате-ринське серце, що не побачить вона вже свого єдиного сина. Він не втішав, гладив її сивіюче волосся. Жодне слово зараз непотрібне, банальне. Він з болем дивився в її змучене, помере-жане життям обличчя, в її вицвілі, та все ж прекрасні очі, й почуття невимовної ніжності підступали клубком до горла.
Нене, мученице моя! Як висловити безмежну любов до тебе й ту гіркоту в душі, що її викликає доля твоя? Завжди мовчазна, завжди в цілоденній праці, завжди в прагненні віддати комусь частку свого бездонного серця, своєї любові. Ти ніколи не думала про себе, не нарікала на долю, не замислюючись, день і ніч віддавала свою силу й снагу в жертву ближнім своїм. Чим віддячу тобі? Коли?..
Оленка провела чоловіка далеко за село. За підводами слалася курява. Спереду вигра-вала гармонь, та її було ледь чути через лемент жінок і матерів. Немилосердно пекло сонце, а над буйними житами шалено видзвонювали свою пісню жайворонки.
Микола й Оленка затрималися, пропускаючи односельчан уперед. До них підійшов Сергій. Він ударив долонею Миколу по плечу.
— Чого ніс повісив, друже? Розіб’ємо гадів — вернемося назад. Оленонько, бажаю щастя! — подав їй руку на прощання.
Вона обняла його, поцілувала.
— Повертайся з перемогою, Сергію!
Хлопець жартівливо приклав руку до грудей.
— Ну, Миколо, після такого поцілунку і вмирати не страшно!