Гуркочуть мотори авіалайнера. Внизу пливуть величні, як незнані континенти, хмари з примарними долинами й горами. В прогалинах інколи відкривається земля — вона у весня-ній імлі, й обриси міст і сіл, що ледь-ледь проглядаються внизу, здаються нереальними.
Фон Шварц втомлено дивиться вниз. Сорок років тому він приходив на цю землю як завойовник, відчуваючи себе господарем. Тепер прибуває як гість. З маскою на обличчі й на серці. Що він скаже нащадкам тих, з батьками яких довелося зустрітися віч-на-віч на полі бою? Чи знайде спокій і стриманість, щоб бути коректним і дружнім? Бути в гостях, здавало-ся, вже поверженого, та так і нескореного ворога, який потім став торжествуючим перемож-цем. Обговорювати з ним проблеми космічного контакту? Вміло сіяти зерна грядущого кос-мічного реваншу для майбутнього вирішального бою. Визнати поразку — значить зійти зі сцени буття. Розчинитися. Стати примарою. О, ні! Вони гадають, що історія на їхньому бо-ці?! Сліпці! Ми маємо ще тисячі варіантів реваншу. І там, де вони урочисто святкують день примарної перемоги, ми закладаємо міни прийдешньої війни. Вона вам непотрібна? Ви праг-нете миру? У цьому бо й ваша поразка! Бо всесвіт — це поле бою. Він викохує вічних воїнів. Пацифісти лише гній еволюцій. А ми понесемо у космос вогонь нових переплавок, бо ми — вічні бійці, невмирущі, як Кощій у вашій казці. Так, так! Йому зрубують одну голову, а в нього виростає десять. Перемагає той, хто збагнув закони войовничої природи, нещадної Калі східних космогонії!.. Ви всюди бачите поле для творчості, а ми на кожному клапті ма-терії сіємо зуби дракона…
Вирують хмари. Лайнер пронизує туманні гори, виходить з них. Виникають, щезають райдужні ореоли. Боковим зором фон Шварц бачить, що люб’язна стюардеса гостинно схи-ляється до нього, щось пропонує. Він заперечливо похитує головою, знову одвертається до вікна — до своїх дум і видінь, що розчиняються десь там у зникаючих хмаровищах.
З-за туманної стіни випливає велика постать, ніби зіткана з імлистих ниток. Той самий хлопець! Вогник. А поряд з ним високий солдат у вилинялій зеленкуватій гімнастьорці. Хто це? Чому він з цим хлопцем? Чому при цьому видінні так болісно стислося серце?
Хто ти, привиде? Чому виникаєш з небуття? Навіщо з’являєшся з країни смерті?
"Смерті? — сміється солдат. — Смерть — то лише слово, яким злочинці та боягузи за-туляються від реальності. Чом ви затремтіли, фон Шварце? Ви ж тільки що так хвацько мір-кували про вогонь нових руйнацій, про космічні герці, які жадаєте нав’язати нам?! Чому ж тоді така приреченість у вашому погляді?"
Хто ти, фантоме, як смієш просторікувати про мою приреченість? Ти лише вигадка мо-єї підсвідомості, каламуть втомленого мозку. Щезни, розвійся.
Солдат усміхається хлопцеві, і надхмарний вітер колише його русяво-золотисте волос-ся.
"Не так просто, пане професоре! Не так просто. Ми вже не можемо щезнути, бо стали над смертю. І навіть ваші зерна дракона, котрі ви сієте, не викинуть своїх паростків — їм не прорости! Чуєте? Оновлена нами земля вичавить їх із свого святого лона, бо надто рясно по-лита вона кров’ю героїв. А кров, пролита за свободу, отруйна для хижаків".
"Вогонь, запалений нами, — озвався хлопець, ніби стверджуючи слова солдата, — не погас, пане фон Шварц, змете й спопелить вас, як непотріб. Це вічний вогонь Прометея, й він розсудить нас!"
"Вогонь розсудить нас", — шепоче сірими вустами професор. Звідки ця фраза? Чому вона свердлить мозок, здавлює свідомість нестерпним болем?
"Згадайте, згадайте, — наполягає солдат. — Сорок перший… Дніпро… Переправа…"
Так, так! Він згадав. Пам’ять прорвала греблю часу. Солдат-композитор, кобзар. Химе-рне поєднання. Він тоді наказав йому що-небудь заграти, заспівати. І закривавлений, неголе-ний, закіптюжений солдат не відмовився. Він співав йому якусь афористичну пісню — злові-сну, апокаліпсичну. Так, так… Щось про вогонь відплати! Сакраментальна фраза звучала містично, тривожно. Переможений стверджував у тій пісні свою вищість. Генріх тоді звелів розстріляти його. Чому ж ти, фантоме, з’являєшся знову, бентежиш мене?
Професор застогнав. Стюардеса турботливо схилилася над ним:
— Вам погано? Може, щось дати?
— Коньяку, — прохрипів він.
Випивши два келишки міцного напою, він заспокоївся, заплющив очі. Не можна так ро-зпускати себе, свою уяву. Брама з минулого міцно замкнена, вона під контролем його волі. Бумеранґ часу? Так, буває, він боляче б’є. Але хіба вперше йому зализувати рани? Розум і спокійна певність допомогли йому сорок років тому, уникнувши чіпких рук переможців, ще-знути, розтанути в Південній Америці. І повернутися звідси до Європи, в Швейцарію, вже іншою людиною. Всюдисуща рука Великого Невідомого тепер знайшла його, повернула до минулого. Може, й на краще. Віднині він під надійним захистом, він у монолітному леґіоні мороку. "Вогонь не спопеляє правди"? Ми ще побачимо, на чиїм боці вогонь! Ядерне по-лум’я потужніше, воно не лишить тепер і сліду від вас. Хіба що зостанеться одна тінь, та й то навряд… Що ж, позмагаємось.
Фон Шварц згадав парадоксальний подарунок вчорашнього гостя. Відкривши "дипло-мата", добув книжку. "Вогонь не спопеляє правди"? Що ж, побачимо. Я не буду, привиде, сахатися тебе. Я піду тобі назустріч. Я спробую знайти ключа до ворожих сердець, хай і че-рез зоряні контакти. Тоді ми просто ламали замки. Тепер треба буде шукати ключі. Щоб пе-ремогти ворога, треба збагнути його душу.
Професор відкрив палітурку книжки.
Частина перша
НАЩО ЖИВЕ ЛЮДИНА?
Мелодія перша
ЯСНА ЗІРНИЦЯ
БДЖОЛА НА КАМЕНІ
Вона прикипіла до маленької заглибини кам’яного стовпа загорожі — коричнево-золотиста, непорушна. З Лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі криль-ця, ніби хотів вихопити нещасну бджілку з її останнього прихистку, й тонка дівоча рука про-стяглася до бджоли, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню. Піднялися густі вії, в синіх очах з’явився сум. Дівчина глянула на свого супутника, юного хлопця з русявим непокірним чубом і ясним дитячим поглядом. На обличчі хлопця співчуття й розуміння.
— Мертва, — прошепотіла вона.