Учителі були заклопотані, ніхто не звертав уваги на її хвилювання. Лише Громограй, скупо усміхнувшись, одразу відзначив її тривожний стан. Підійшов до неї, тихо сказав:
— Спокій і любов. Більше нічого. І щирість. Пам’ятайте, що діти, яких ви будете нав-чати, — травмовані тяжкими втратами. Вони дуже чутливі. Кожну нещирість відчувають так, як дикі звірі запахи в лісі.
Оленка засміялася, почувши таке порівняння. І полегшено зітхнула від того, що Громо-грай промовив те ж саме слово, що й Микола: щирість! Це — її ключ.
І ось вона переступила поріг другого класу. Застукали парти, в золотих скісних потоках сонячного проміння заіскрилися розмаїті чуби й кіски. Чорні й русяві, попелясті й руді. Оленці здалося, що мине вічність, перш ніж вона заговорить. Якимсь чужим голосом вона ледь видушила з себе:
— Добрий день, діти!
— Здра!.. — не дружно, але щиро відповів клас. І раптом ззаду почувся здивований дівочий голосок:
— А гарна яка! Мов намальована!
Хтось засміявся. Оленка зашарілася. Поспішаючи, поклала на стіл книжки, журнал, промовила:
— Будемо знайомитися: я ваша нова вчителька. Звати мене Олена Мусіївна. Сідайте, діти.
З середини класу піднялася рука. Оленка завважила її.
— Що таке?
З-за парти підвелася худенька дівчинка з кирпатим носиком, у простенькому платтячку. Вона, відверто дивлячись в обличчя нової вчительки, запитала:
— А то правда, що ви втекли з дому?
Сусід смикнув її, хтось пирхнув. Оленка відчула, як по спині пробіг холодок. Вона заціпеніла. Їй хотілося провалитися крізь землю. До горла підкотився клубок, вона відчула, що ось-ось заплаче. Дивилася в щирі й жорстокі дитячі личка, гарячково думаючи: "Що ро-бити? Як знайти вихід?" "Щирість", — почувся голос Миколи. "Щирість", — пролунало напуття Громограя. "Щирість", — ласкаво примружилися очі діда Василя.
Вона пересилила себе, ясним поглядом обвела клас. Голос її став спокійним.
— Тихо, діти… Я відповім. Сідай, дівчинко. Справді, я втекла з дому. Не втекла, а пішла. Від нікчемного й пустого життя. В широкий світ. Я пішла до вас, туди, де я потрібна, де мені гарно й любо. Щоб дивитися, ось як тепер, у ваші очі, щоб передавати вам найкращі скарби землі — знання й любов. Я знаю, є лише один правильний шлях у житті. Ви нічого не зробите доброго, нічого цінного, якщо уникнете його. Той шлях — щирість. Перед самим собою, перед іншими.
Клас мовчав, слухав. Уважні, серйозні личка, блискучі очі, а в них — дружнє співчуття… Душа юної вчительки співала, розквітала. Вони — її друзі й союзники. Вона го-ворила далі — щиро, натхненно, і відчувала, що між нею й дитячими серцями виникають невидимі перші ниточки дружби. Хай діти ще не все розуміють, але вони вже відчувають велику щирість, яка назавжди зв’яже їх непідробним довір’ям.
ВЕСНЯНА ОСІНЬ
Сповнені роботою, мріями, планами, збігали дні. Якось у вересні неждано приїхала Оленчина мати. Вона примирилася з одруженням дочки, привезла їй одежу, подарунки. При-губивши чарку, вона навіть розчулилася, поцілувала Миколу й схлипнула:
— Живіть. Я нічого… Тільки не заривайте себе в цій ямі. Ви ж, Миколо, можете вису-нутися. Я чула, що ваш оркестр і хор гримлять. У Києві про нього знають. Це добре. Зробіть ім’я, а потім — у місто. Дадуть квартиру, про діток можна буде подумати. Заживете, як лю-ди.
— Тут теж люди, свахо, — докірливо на це їй Миколина мати.
Оленка гарячкувала:
— Як не соромно, мамо? Що ти пропонуєш Миколі? Використати село, як драбину, щоб вилізти вище? Та люди тоді плюнуть на нас!
— Люди, люди, — буркотіла Оленчина мати. — Що там люди? Надійся на свої сили. Люди — вони тільки й ждуть, щоб ногу підставити.
Микола ледве стримувався. Зрештою, хай виговориться. Переконувати її словами — марна справа. Не вийде. Вона сформувалася давно й назавжди. Все, що не підходить під штамп її уявлень, буде химерним, неприродним, незбагненним.
Марія Іванівна прощалася з дітьми розчулено. Запрошувала в гості. Сідаючи в кабіну машини, кричала:
— Дивіться, щоб дітей не було, доки не переїдете" Київ. Одержите квартиру — тоді хоч десятеро!
Коли вона поїхала, дочка полегшено зітхнула. Все-таки це була єдина тінь на її серці — розрив з батьками. Які б вони не були, а забути не можна того, що по-своєму, як могли, мати й батько плекали її, пестили, мріяли про її щастя. Вона пішла іншим шляхом, — але, може, в цьому й їхня заслуга. Часто люди діють від протилежного. Життя складне, його не можна розрахувати наперед.
Золота була осінь. Інколи після роботи Микола з Оленкою йшли в ліс, збирали гриби. Втомившись, лягали на товстий пружний мох, слухали симфонію осіннього дня. Над верхів’ями дерев метався прохолодний вітер, у глибині неба розтріпувалися кошлаті хмари, а Микола, схилившись над Оленкою, заглядав у її очі, імпровізував вірші та пісні про своє нев’януче кохання.
— Ой, Миколо, дивися, перехвалиш мене, — щасливо сміялася Оленка, в пориві ніжності притягуючи його до себе на груди. Він охоплював її сильними руками, завмирав від щастя, шалено цілував покриті золотавим пушком руки. А в хвилини найбільшої близькості вони забували світ — здавалося, що їхні тіла й душі зливаються з дрімаючою осінньою зем-лею, а серця — з неосяжним прозорим небом, де заклично кричали журавлі, відлітаючн у вирій.
Вставали з предковічної постелі, йшли по барвистому килиму жовтіючих трав. Микола зупинявся біля тонкої білокорої берізки, що вже струшувала на землю жовтогаряче листя, прихилявся до стовбура, читав:
Вже у гості йде барвиста
Осінь золота,
Наче книгу жовтолисту
Тихо розгорта.
Я ходжу по тих сторінках
В темному гаю
І зову і кличу дзвінко
Суджену мою.
Де ти, мріє, озовися?
Може, міцно спиш?
Чи між хмарами у висі
Журавлем летиш?
Чи сховалася між віти
В пишному саду,
Що тебе я в цілім світі,
Мила, не знайду?!
Та нема її і досі,
Все не приліта…
Не пускає, мабуть, осінь,
Осінь золота…
Оленка, удавано гніваючись, тупала ніжкою.
— Як це так, Миколо? Хіба ж я не твоя суджена? Виходить, ти ще когось чекаєш?
— Та ні, ні! — захищався Микола. — Це ж не я. Це — ліричний герой. Абстрактний…
— Я тобі дам абстрактного героя! — сварилася кулачком Оленка. — Зараз же перероб-ляй закінчення. А то — розлюблю!