— Ех, Іване! Що ж це ти розвів тут свинюшник? А сам? Подивися, на кого ти схожий?
Іван невдоволено засопів.
— Яке твоє діло? Приїхав з міста і вказує. Ти б попробував сам… А в місті всякий проживе… на всьому готовому… Там і кіно й театри… І все таке…
— Оце ж і хочу спробувати! — весело йому Микола. — Мене в районі призначили зав-клубом. Тому й прийшов сюди.
— Брешеш?
— Правда. Давай ключі, давай списки самодіяльності… все, що там у тебе є.
Іван розгублено чухмарив голову.
— Як же так? А я? Куди ж я?
— Бачиш? — докірливо сказав Микола. — Доспався до того, що не знаєш, куди себе подіти. Такий бугай, запрягти — орати можна!
— У мене серце…
— Яке там серце? Лінь безпросвітна.
— Це ти правду кажеш, — винувато промимрив Іван. — Розсобачився я. А взагалі… клуб мені по душі. Якби робити по-справжньому — я б усім серцем…
Микола дружньо вдарив його по плечу, підбадьорливо всміхнувся.
— Знаєш що? Можеш залишатися в клубі. Тільки спати — забудь. У нас на меті великі справи.
— Вивернусь, Миколо, навиворіт! Працюватиму, як змій! — зрадів Іван.
— Вивертатись не треба. Давай посидимо разом, поміркуємо, що можна зробити. Добре б сьогодні зібрати хлопців і дівчат. Можна? На дев’яту-десяту годину вечора.
— Зберу. Напишемо об’яву. Побіжу по селу. Сам скажу всім, кому треба.
— Значить, домовились. Де в тебе папір, чорнило. Пиши…
НЕВДАЛИЙ ДЕБЮТ
Іван Горпинин прибіг до Миколи о восьмій вечора радісний, збуджений. Одсапуючись, сказав:
— Душ з півсотні буде. Все село оббігав.
Микола подякував йому, попросив підготувати клуб до першої зустрічі. Хвилюючись, одягався в новий костюм. Оленка допомагала йому, прасувала сорочку, зав’язувала краватку. Підбадьорювала.
— Ти не бійся, Миколко. Я знаю — ти зумієш. Розкажи їм про свої задуми, плани — і всі підуть за тобою. А я побуду тут, з дідом… щоб ти вільніше себе почував.
— Спасибі, ластівко, спасибі, горличко моя!
Він цілував дружину, тайком оглядаючись на матір, яка поралась у хаті. Мати нишком всміхалася, сяючи промінцями сумовитих добрих очей. Вибачливо обзивалась:
— Дивися, синку, лагідніше будь з людьми. Вони ж твоєї душі не знають. А міряють кожен своєю мірою. Дехто всякі чутки розпускає…
— Які, мамо?
— Е, не варто говорити. Мелють язиками, мов корова хвостом. Та ти знай своє, синку. Роби добре діло.
Микола йшов до клубу святковий, піднесений, повторюючи в пам’яті слова, які він зби-рався сказати хлопцям і дівчатам. Про народні пісенні традиції, які слід відроджувати. Про класичну музику, надбання якої треба нести в село. Про хорові колективи, які могли б, окрім народних пісень, розучувати й виконувати складні сюїти, ораторії, творити власні пісні.
Одразу після того вечора, коли дід Василь розповів леґенду про істину, Микола захо-пився ідеєю створити оперу про троянського юнака Доброслава — шукача правди життя. Вдень і вночі переслідувала його ця думка. Перед ним уже мріли, народжуючись з імли віків, казкові постаті дивів, могутніх прадідів, жерців, жорстоких кочівників, їхні походи і битви, їхні звичаї, танці й пісні. В просторі звучали арії, ніжні й запальні мелодії, дзвін мечів і жур-ливий плюскіт славутинського плину, тихий голос мужньої дівчинки Сойфулі і скажений тупіт копит.
Він цілував Оленку над річкою, а в її очах бачив блиск очей Троянки, що проводжала коханого в далекі краї за правдою, прислухався до тихого голосу дружини й чув у тім голосі смутну пісню билинної дівчини. У сні він прокидався від могутнього хору троянських дружинників, тремтів від захоплення перед видінням храму предковічної краси.
І ось тепер настане пора творити. Микола знав — буде все. І опера, й ораторії, і симфонії. Аби лише вистачило йому снаги, бажання, запалу. Аби лише юнацтво підтримало його, допомогло на цій нелегкій, але чудовій дорозі. Думка летіла далі й далі, малюючи яскраві обрії. Захоплений нею, Микола незчувся, коли прийшов до клубу. Вікна світилися, з-за дверей долинав веселий гомін. Біля клубу крутилося десятків зо два хлопчаків. Вони зацікавлено заглядали у двері, сподіваючись на виставу або кіно.
Микола з похололим серцем ввійшов до залу. На мить запала німа тиша. Він поміж ря-дами пройшов до сцени. Дві гасові лампи ледь освітлювали приміщення. Він став ближче до однієї з них, кашлянув. Хтось засміявся, пошепки, але так, щоб і в кінці залу почули, проко-ментував:
— Це він тебе викликає на вигін, Гапко…
В залі зареготали. Микола зблід, змішався, йому здалося, що присутні дивляться на нього зверхньо, іронічно. В душі спалахнуло неприязне почуття до цих смішливих, войовни-чих юнаків і дівчат, які, незвідь-чому, вороже зустрічають свого ровесника й товариша після п’яти років розлуки.
Недалеко від сцени сидів Сергій, його біла кучма підбадьорливо похитувалася, він ве-село підморгував Миколі: давай, мовляв, не бійся!..
Микола ще раз кашлянув, хрипко проголосив:
— Товариші!
З задніх рядів хтось знову закахикав, передражнюючи:
— Зараз ми вам прочитаємо лекцію на тему: "Вплив музики на урожайність цукрових буряків!"
Регіт струсонув зал. Микола зовсім розгубився — у залі веселилися, голосно перемов-лялися, лузали насіння. І це останнє чомусь найбільше роздратувало Миколу. Він не стри-мався, безконтрольна образа заклекотіла в його грудях, залила свідомість.
— Як вам не соромно? Я прийшов, щоб поговорити з вами про цікаву роботу, а ви хуліганите та насінням плюєтесь! Клуб же ваш власний, а ви його в свинарник перетворюєте!
— Чистоплюй який! — почувся ображений дівочий голос. — Вирядився паном, цяцю з города привіз то й губу уже закопилив. Бачили й не таких! Брудно тобі у нас, одвик — руш-ником дорога.
У Миколи серце впало, в грудях занило. Що це? Звідки такий потік ревнощів і недовір’я? Хіба це не ті хлопці й дівчата, з якими він ганяв обручі по вулицях, їздив на соняшничині, купався в Дніпрі і видирав пташині гнізда на лузі? Хіба не з ними ходив до школи і слухав розповіді вчителів про красивих і ясних душею людей?
Поміж рядами підвелася невисока кирпата дівчина — комсорг колгоспу. Вона затрясла маленьким кулачком, блиснула чорними оченятами.
— Ану, замовкніть! Як не соромно? Микола приїхав у село, щоб навчити нас справжній музиці, пісні, а ви на нього, як на якогось бюрократа!