Спочатку страх пронизав мене. Я тремтів, мов у лихоманці. Потім у душі прокотилася гаряча хвиля, що вернула мужність і якусь відчайдушну завзятість. Я, задихаючись, поспішив далі, на кручу, назустріч велетню. Холодні патьоки води полилися мені за шию, та я не звертав на те уваги. В гуркоті громів раптом вирізнився голос. Мені вчулося: "Віче, браття! Віче! Прокидайтеся! Пора ставати до великої варти!"
Я зупинився. Зіщулившись, присів у якійсь заглибині, вимитій водою. Лихоманка тряс-ла мене, хотілося впасти на землю й заснути. Повіки самі собою склеплювалися.
Здалося, що розриваються стіни хмар і водяних вихорів, нічного мороку й примарних полум’яних завіс. А в ті просторові брами входять таємничі, казкові постаті. Вони різного зросту, не схожі один на одного. Деякі сягали головою неба, а деякі пробивали хмари й височіли над ними, а були й лише трохи вищі за людей. Усі вони зібралися довкола вогнели-кого велетня, котрий кресав огневиці, й один з них — сивий-пресивий дід з добрим усміхом та ласкавими очима — тихо запитав:
"Грім-диве! В чім суть нинішньої варти? Чому заговорив громовий дзвін великої ра-ди?"
"Добро-диве, — відказав велетень, котрого дідок назвав Грім-дивом, — нині велика для нас подія. Вперше за довгі віки назустріч нам вирушила людська дитина. Ми дочекалися, браття! Ми дочекалися!"
Казкове коло дивних істот дивилося на мене. Вони вітали мене. Вони простягали до мене руки, і дід ласкаво сказав мені:
"Не бійся нас, хлопче! Ми твої друзі й брати! Ви спілкуєтеся з нами, ви постійно бачи-те нас, тільки в інших образах і виявах".
"Я не боюся, — прошепотів я, але Диви, певно, почули мене, бо всі вони ласкаво й дружньо всміхнулися. — Я давно вирішив… прийти сюди, щоб побачити вас, щоб почути".
"Що ти хотів почути?" — запитав той, кого Грім-див назвав Добро-дивом.
У голові паморочилося, я не то спав, не то марив. Добро-див підбадьорив мене:
"До кого б ти хотів звернутися, від кого почути відповідь? Ось Грім-див, котрого ти побачив першим. — Я — Добро-див, плекаю добрі людські думки… Ось — Міць-див, який зберігає силу вірності, відданості, життєвої цільності… Ось Вітер-див, побратим Громовика, далі — Огне-див, або Пломінь-див, вічно творящі браття, їхні сестри Вогневиці, діви Русалії та їхній неньо Водо-див, Зоре-див, крилатий мандрівник з таємничого Дивокола, в якому пливе наша Земля, ось Тайно-див та його друзі — Незнан-див і Неждан-див, далі — Золот-див, давній Ярило, Світовид, Срібен-див, володар нічного дивокола, брат Зоре-дива… А ось рідна всім нам і людям — баба Злагода, котра приносить лад і любов… Що б ти хотів почути від нас?"
"Багато днів я жадібно шукав у книгах, у розповідях людей відповідь на таємничу за-гадку, — прошепотів я. — Що таке істина… в чому її смисл… в чому сенс нашого життя? Ти — Добро-див… ти повинен знати… бо істина і добро — єдині… Так гадають люди".
Постаті Дивів почали танути. Мене заколисала солодка, п’янка втома. Крізь її хвилі я чув тиху розповідь Добро-дива. Вона впліталася в миготіння блискавиць, у ревище бурі, в глухий шум хвиль. Ніби в тумані, колихалися неясні обриси кручі. Я не відчував — є в мене руки й ноги чи нема, але слух мій жадібно вбирав і ховав у дитячій пам’яті слова, що лунали серед ночі. В гарячому плетиві, зі страху, неймовірного напруження, холоду й очікування дзвеніла чарівна струна, творила дивну мелодію казкової реальності. Я втрачав тяму, падав у небуття, та леґенда Дивич-гори міцно вкарбовувалася в свідомості.
Отямився я десь за два тижні. Мене знайшли непритомним на кручі Дивич-гори і довго виривали з чіпких пазурів смерті. Лише за два місяці вернулося здоров’я і жвавість. А до то-го я ходив блідий, аж зелений, худий, мов з хреста знятий. Мати й батько довго допитували-ся, чого я вночі шукав на Дивич-горі, картали мене за непослух. Але хіба міг я відкрити їм усю правду? Дід сидів осторонь і задумано дивився на мене. Він, напевне, все розумів. Часто в ті дні, коли я хворів, він сидів поруч і тихенько оповідав чудові леґенди та казки про давнє минуле рідної землі.
І знаєте, діти мої, щоб не кривити душею… я навіть тепер не відаю, чи справді чисте дитяче серце дозволило мені почути в ту грозову ніч розповідь з вуст Добро-дива, чи хворий хлопець почув ту дивну леґенду під мелодійний спів соснового бору від діда Харлампія? Як би там не було, а я проніс той хвилюючий переказ про давні часи крізь усе життя, а тепер оповідаю його вам. Може, та оповідь стане й вам колись у пригоді.
Мелодія п’ята
ЛЕҐЕНДА ПРО ІСТИНУ
В прадавні часи жив над Славутою-Дніпром троянський хлопець Доброслав. Не такий, як усі. Інші безжурно ходили в походи, одружувалися, ростили дітей, полювали й вирощува-ли врожай. Жили, як і належало жити, не задумуючись, звідки тече Славута або хто метає блискавиці з грозового неба. Жерці кажуть, що Перун, чи Громовик, — отже, так воно і є.
А Доброслав не міг жити безжурно й бездумно. Він уболівав за муки інших людей, ненавидів насильство, гнівався, коли зобижали слабших, коли бачив пиху сильніших. Гнітило його темне й грубе життя своїх родичів, одноплемінників, і він прохав у богів іншої долі. Та все текло, як і раніше. З бруду не родилася чистота, з ненависті не з’являлося добро між людьми.
Довго ходив Доброслав по нетрях і лісах, по городищах і скитах. Нарешті забрів до сла-ветного столітнього відлюдника, який з’явився не знати звідки й оселився неподалік тро-янського городища. Йому відкрив він наболіле серце, змучену душу. Вислухавши, старий сказав:
— Сам не відаєш, чого бажаєш, синку. Я вже пройшов тон шлях, на який стаєш ти. І міг би сказати…
— Не треба! — вигукнув Доброслав. — Чуже знання буде лише порожнім словом. Те, чого сам не шукав, не добивався, в ім’я чого не проливав сліз, стає пустим брязкальцем. Хо-чу звідати до кінця всю радість і гіркоту шукань. Лише скажи, старче, куди мені йти? Цього лише прохаю.
— Рано ти народився, хлопче, — сумно озвався відлюдник. — Твоя сила, як буря над пустелею. Котиться, несе хмари піску, а користі ніякої. Млина треба, вітрил. Аби молоти зерно, аби нести в далеч кораблі. А такого вітрила ти ще не здобув. Одначе йди… Я скажу тобі, куди. Далеко на півдні, в тім краю, де горить ясним вогнем ранкова зоря Лада, на березі моря стоїть храм Безсмертя. В ньому з давніх-давен поставлено статую Істини. Лику її ніхто не бачив — його закрито чорною запоною. Хто зірве ту запону, той помре у храмі, так і не повернувшись до рідного краю. Зате він, уздрівши лик Істини, пізнає смисл сущого.