— Я оповім вам, діти, маленьку казочку. А ви слухайте. І думайте. Сідай, Миколо, в ногах правди нема. Ось тут, поряд. Спати ще не хочете?
— Ні! — дружно відповіли молоді, а Оленка додала, пригортаючись до дідового плеча:
— Цілу ніч готова слухати.
— Давно це було, — задумливо розгладивши довгі вуса, почав дід, — давно. В долині жило войовниче, жорстоке плем’я. Воно без кінця воювало з сусідами, захоплюючи в полон ворогів своїх або залишаючи в тяжкому рабстві власних вояків. Рушаючи на бій чи повер-таючись з битви, люди ті приносили жертву своєму богові, ідол якого споконвіку стояв у ґіґантському кам’яному храмі. То був жорстокий бог, такий, як і народ його. Він не бачив нічого, крім кривавих жертв, не чув інших звуків, крім передсмертного крику та стогону. Очі ідола блищали червоним вогнем. Його боялися, і він жив тим страхом. Жерці — служителі бога — користувалися тою фанатичною вірою. Поняття любові й добра не існували. Вони вважалися хворобою слабких, убогих розумом людей.
Та ось одного разу в храмі з’явилася молода дівчина-жриця. Її привели замість старої, що недавно померла. Головний жрець — охоронець храму — навчив дівчину її немудрій роботі та й залишив наодинці з богом. Вона спалювала на вогні м’ясо тварин, відданих у жертву, ставила свіжий, ще паруючий дар перед носом бога, з жалем дивилася, як він хижо поглинав смаженину. І запитала одного разу: "Боже, невже тобі так приємно вдихати чадний дим? і живитися кров’ю? І вічно погрожувати людям? Боже, усміхнися мені. Я люблю тебе. Адже ти не такий страшний, як говорять про тебе жерці?"
Бог мовчав, загадково всміхався крізь хижий, вищир. І тоді не витримала дівчина, зла-мала заповіт жерців, й одного разу замість паленого м’яса піднесла в дар богові сніп запаш-них квітів з річкової луки.
Дивний аромат розлився в храмі. І криваві вогні щезли в очах бога. Зникла хижість в обличчі, замість неї з’явився вираз ніжності. Здивувалася жриця, зраділа. З того дня викидала вона жертовне м’ясо собакам і клала перед богом лише квіти й трави.
За кілька днів повернулося з битви військо, ведучи багато полонених, везучи безліч скарбів, награбованих у чужих землях. Воєводи, старшими з трубними криками, з великим і блискучим почтом ввалилися до храму, щоб одсвяткувати перемогу й віддячити багатими жертвами богу за успіх.
Дивною тишею, ніжним ароматом, осяйним блиском прекрасного лику зустрів бог вояків у храмі. Вони завмерли, заворожені, вражені, здивовані. Не відомі раніше почуття пробудилися в жорстоких серцях, пом’якшили їх. З глибин душі виповз сум. Перед ними виникли картини палаючих станів переможеного племені, почулися зойки. І воїни вперше пожаліли дітей ворогів своїх, як власних. І сказав головний воєвода: "Воїни мої! Вороги би-лися з нами доблесно й хоробро. Не гоже повертати їх у рабство лише тому, що зброя наша сьогодні була могутніша. Одпустимо їх додому, віддамо скарби їхні, щоб знову палали ба-гаття в селищах, щоб діти раділи поверненню батьків, як радіють нині наші діти. І не будемо піднімати меча один на одного. Хіба не дає наш багатий край всього, що треба людині? По-гляньте на бога — він схвалює мої слова!"
Бог справді усміхався, його чоло сяяло мудрістю, очі випромінювали любов. І запалю-валися любов’ю серця воїнів. Одпустили вони полонених, оддали їм пограбоване. Молода дівчина-жриця, сховавшись у куточку храму, плакала від щастя. А коли розійшлися воїни, вона знову побігла на луки, щоб принести жертву вдячності за велике чудо, яке сотворив перероджений бог.
Старий жрець, почувши, що храм нічого не отримав від здобичі військового походу, аж потемнів од гніву. Він вирішив дізнатися, що скоїлось, скликав своїх помічників і причаївся з ними у схованці біля статуї бога. Ждали недовго. Дівчина повернулася з луків, несучи гірлянди чарівних польових та лугових квітів. Вона, співаючи радісні пісні, поклала дарунки біля підніжжя, увінчала бога найкращими квітами, поцілувала його чоло. Блакитними про-менями спалахнули його очі, в залі залунала чарівна, таємнича музика.
Жерці збагнули, хто переродив серце їхнього бога. Чорна ненависть спалахнула в їхніх ницих душах. Вони кинулися до дівчини, безжально вбили її перед лицем кумира. А потім, спаливши, піднесли йому в жертву. Задрижала земля. І сльоза скотилася по щоках осяйного бога. Обличчя його враз скривилося в хижому оскалі, й очі спалахнули кривавим вогнем, як і колись.
Дід Василь замовк, розкурюючи люльку, пихнув димком.
— Мудра казка, — прошепотіла Оленка, не розплющуючи очей. — Я розумію вас, дідусю.
— Тільки ця притча дає неповну відповідь про істину, — озвався Микола.
Дід Василь нечутно засміявся. Все повторюється, у всі віки одні й ті ж самі прагнення до всеосяжної відповіді. Пташеня одразу хоче черкнути крилом об небо. Він ласкаво розкуй-овдив Миколину чуприну. Докірливо похитав головою.
— Гай-гай, горе-теоретики! Закінчену істину вам подавай, все на полички розклади. Що таке істина? Це вічне запитання, всі віки, всі епохи розв’язують його. А чи можливо це зробити? І що означає розв’язання цієї вражаючої загадки? А може, саме запитання формулюється неправильно? Хто скаже про це? Пригадую свою юність, дитинство. Я дуже рано почав думати над цими "вічними" проблемами. Божеволів від них, горів у тому по-лум’ї, перечитував гори книг. І знемагав серед павутини найпротилежніших думок та вірувань, аж доки почута мною леґенда допомогла наблизитися до розуміння того, що я хотів знати. Лише наблизитися…
— Яка леґенда? — стрепенувся Микола. — Ви мені розповідали її?
— Ні, не доводилося. Леґенда та — саме про істину.
— Так розкажіть нам, дідусю, — попросила Оленка, ластячись до старого. — Все одно ми не заснемо сьогодні.
Дід погладив Оленку по голові, зітхнув.
— Гаразд. Оповім ту леґенду. Тим більше, що почув її від Дивів.
— Як від Дивів? — збентежено запитав Микола, засовавшись на човні. — Ви це все-рйоз? Чи жартуєте?
— Не поспішай. Почуєш сам. Дай згадати, як це почалося… Бачите, на Правобережжі бовваніє Дивич-гора? Саме там я почув ту хвилюючу леґенду.
Микола й Оленка перезирнулися, з острахом поглянули на старого. Може, він марить? Ні, чоло нахмурене в зусиллі згадати забуті літа й події, примружені очі дивляться строго й спокійно.