— Якби ж то! А то одні штани та й ті ззаду світяться. А живе де? Ти тільки поглянь — ні дороги сюди, ні тротуару. Та тут, мабуть, і магазину нема. Я йому такий скандал утну, що він мене на все життя запам’ятає!
— Беру все на себе, — авторитетно заявила Олена Антонівна.
Машина вибуксувала з піску. Рушили далі. Незабаром під’їхали до води. Шофер зупи-нив авто, розвів руками.
— Амба. Непередбачена перешкода. Моя машина, на жаль, плавати не може.
— Що ж робити? — сполошилася Марія Іванівна.
— Шукайте човна.
Півгодини розлючені жінки шукали перевозу. Нарешті між деревами з’явилася велика плоскодонка. Веслувала огрядна жінка з добродушним обличчям.
— Куди вам? — гукнула вона.
— Перевезіть до села. Ми заплатимо.
— Нащо там платити. Я можу й так. Все’дно пливу туди. Це я з плаву вибирала дощеч-ки, колоди, дровця та складала на сухому. Висохнуть — заберу, пригодиться. То сідайте ж…
Домовилися з шофером, що він зачекає біля води. За годину переправилися до Сміянів. Ішли за жінкою лісовою стежкою, мовчали, набиралися люті. Біля першої хати на горбі, між соснами, жінка зупинилася.
— Оце вам хата Горенків. Сьогодні там святкують. Син приїхав з невісточкою, весілля грають.
— Весілля? — аж задихнулася від злості Марія Іванівна, заходячи крізь хвіртку на подвір’я. З відчинених вікон чувся гомін, лунала пісня. Олена Антонівна зневажливо скри-вилася.
— Мужва. Яка ганьба! Викликай її сюди. Надворі поговоримо.
На порозі з’явилася постать літньої жінки. Вона запитливо оглянула прибулих, привітно сказала:
— Прошу до хати. Хто ви, звідки?
Марія Іванівна не привіталася, не відповіла на запитання. Різко одрубала:
— Я Оленчина мати. Де вона?
Миколина мати спочатку зблідла, потім почервоніла. Гукнула схвильовано до хати:
— Миколо! Оленко! Ідіть сюди, діти!
Молоді вискочили надвір. За ними, відчуваючи щось неладне, посунули гості. Мати, побачивши дочку, напосілася на неї:
— Ось де ти, безсоромнице! Повіялася з якимось пройдисвітом у смердючу діру! Як тобі не соромно? Ану, збирайся, поїдемо додому. А вас, — насварилася вона на Миколу, — я провчу! Я подам у суд! Я не дозволю, щоб мою дочку обманювали!
Микола, задихаючись від хвилювання, сказав:
— Не соромте себе й доньки. Ніхто її не обманював. Ми одружилися. Законно. А тепер гуляємо весілля. Хіба вона маленька, щоб ви могли розпоряджатися нею, як служницею?
Мати аж рота роззявила від несподіванки.
— То ти справді вийшла заміж за нього?
— Вийшла, — крізь сльози мовила Оленка. — І ніколи не повернуся до вас. Соромно, соромно тобі має бути, мамо.
Марія Іванівна лютим поглядом зиркнула на Миколу:
— Ви її обманули. Ви обіцяли їй квартиру в Києві, наговорили хтозна-чого. Це обман! Підлий обман!
Оленка почервоніла від гніву, тупнула ногою. Микола з подивом глянув на неї — він ніколи не бачив її такою.
— Брехня, — крикнула вона. — Я не хочу більше знати васі Ми з Миколою любимося. І ніхто нас не розлучить! Ніхто й ніколи, чуєте?
Гості обурено зашуміли. Марія Іванівна відступила до хвіртки, захлипала.
— Я відмовлюся від тебе. Чуєш? Або він, або я!
— Він, — твердо вирішила заплакана Оленка, пригортаючись до мужа. Миколина мати ласкаво поклала долоню на її голову. Олена Антонівна смикнула Марію Іванівну за рукав.
— Ходімо. Нам тут нічого робити. Вона вибрала свого дорогу. Пожаліє — та буде пізно!
Дві постаті рушили лісовою стежкою до води — чужі всьому, що їх оточувало. Чужі селу, Дніпру, деревам, чистому небу. Чужі щирості цих простих трударів, їхній пісні.
Оленка дивилася вслід матері, тихенько плакала. Та сльози її були не пекучі. Вони, мов цілющий бальзам, падали на стривожену душу, втихомирювали давні болі.
Що її чекало там, у майбутньому? Хто міг сказати про це? Сьогодні вона відчувала, що її душа народжується, ніби метелик з грубого кокона гусені, щоб летіти в новий, тривожний, таємничий простір. Буде в тому просторі боротьба, невідоме життя, ще не звідане кохання… і багато, багато такого, чого не можна визначити в межах її минулого невеликого досвіду.
Мелодія четверта
ТАЄМНИЦЯ ДИВИЧ-ГОРИ
МУДРИЙ ЕЗОП
Настав вечір. Гості розійшлися.
Мати виглянула надвір, зітхнула, сказала лагідно:
— Ніч сьогодні буде, як у казці. Підіть погуляйте, діти.
Вона зупинилася перед молодими, перехрестила обох, винувато додала:
— Хоч тепер і не вірять, а я — благословляю вас. Хай Пречиста покриє вас своїм по-кровом, захистить від усього лихого. Бережи, Миколко, дружину.
Син мовчки, з вдячністю поцілував матері руку.
Вони вийшли з хати, пішли між лозами понад берегом. Прислухалися до подиху широкої ріки, до нечутного голосу паруючої землі. Зупинилися на кручі. Звідси видно було Дивич-гору на Правобережжі, неосяжну гладь води, далеке мерехтіння сяйва над Києвом. Ледве чутна мелодія пісні линула над Дніпром, і здавалося, що її співає сама природа, про-холодний незміряний простір, пасма сизих туманів.
Микола підійшов до товстелезного вікового в’яза, провів долонею по стовбуру. Дерево було покручене, вкрите химерними наростами. Коріння жадібно вгризлося в землю, ніби навіки хотіло врости в рідне лоно. Микола підвів Оленку до в’яза.
— Поглянь, яка сила. Яка любов до землі! Людям би таку. Я пам’ятаю цей в’яз ще з ди-тинства. Тільки тоді він був гіллястий, крислатий. А нині лише стовбур лишився та невеликі віти. Старий уже… Років з триста йому.
— Чого він тільки не набачився, не наслухався, — прошепотіла Оленка.
— Дуже мудре дерево, — згодився Микола.
— На перший погляд він такий незугарний, потворний, але чимось невловимо прекрас-ний… ніби Езоп, древній мудрець. Пригадуєш? Він був потворний зовні, та глибока, пре-красна душа його стала невмирущою, напоїла нас своєю мудрістю. Химерна думка, Микол-ко, але давай назвемо цього в’яза Езопом…
— Хай буде Езопом, — згодився Микола.
— А поряд — його кохана. Це дерево стрункіше, молодше. Глянь, як воно схилилося до Езопа. Вони люблять одне одного. Як ми з тобою…
Микола прихилився до в’яза, прислухався.
— Він промовляє, Оленко.
— Езоп?
— Еге. Я чую, що він каже…
Оленка затамувала подих, очі її запломеніли вогниками цікавості.
— Що ж він каже, Миколко?
Вітер зашелестів у листі, десь недалеко заспівала хвиля, тужливо скрикнула чайка. Ми-кола заплющив очі, обняв стовбур в’яза, якусь хвилину мовчав. Потім прошепотів: