Ми з Юрком ходили до голови колгоспу. Це прославлений ветеран війни, Герой Ра-дянського Союзу Корінь, знаменитий партизан "Агроном". Спокійний, розумний чолов’яга, сивий, як голуб. Мовчазний і мудрий. Він вислухав нашу пропозицію про необхідність ек-сперименту по вивченню впливу мелодії, пісні на рослинний і тваринний світ. Трохи поду-мав, засміявся. Потім сказав:
— І вас, і мене назвуть божевільними, факт. Але я розумію слушність вашої пропозиції, її наукову обґрунтованість… і навіть її перспективність. Зробимо, хлопці, в оранжереях ек-сперимент, а потім побачимо. З посміху люди бувають.
Надворі зима, снігу навалило гори, позамітало деякі хати до стріх. А ми з Юрком готуємося до здійснення свого божевільного проекту, підбираємо мелодії, монтуємо в оранжереї стереофонічні магнітофонні вузли. Побачимо, що з цього вийде. Вірю в успіх, але все-таки тривога в душі залишається.
Які чудові можливості розсіяні довкола нас у житті, скільки цікавого не лише в просто-рах космосу чи в надрах атома, а довкола кожної людини, в повсякденності, в кожній рослині, в кожному камінчику. Тільки нагнись, поглянь, загостри думку, запали серце.
Оксано, Оксано… Моя далека, моя загублена мріє. Чому ти не разом зі мною? Нам бу-ло б так добре, так чудово на спільній стежині. Куди повела твоя стежина, чи зійдеться вона коли-небудь з моєю?
Були у Сміянах, на тім боці Дніпра. Юрко запропонував лижну прогулянку; вирішено було познайомитись з вдовою нашого героя Горенка, з його дідом. Я вражений нісля цих відвідин, навіть розгублююсь, про що перш за все написати. Які дивовижні люди! На перший погляд прості, але сповнені внутрішньої сили, певності, щирості, спокою і втаємниченої радості, крізь яку проглядає елеґійний сум великих втрат у минулому.
Дідові Сміянові вже сімдесят вісім років, але він ще міцний дідуган. Сива грива, сива борода й вуса, цілий ліс сивини, а з-під брів-стріх іскряться гострі допитливі очі. Його невістка Олена Мусіївна справила на мене надзвичайне враження. Хоч їй вже за сорок, але вона мені спочатку здалася зовсім молодою жінкою дивної краси. Лише при ближчому погляді примічаєш глибинну життєву втому, якусь ледь помітну душевну тугу, котра ще сильніше підкреслює її вроду. Ми дізналися про складну сімейну драму цієї родини. Олена Мусіївна удочерила дитя загиблої під час війни юної циганки-розвідниці, виховала його, да-ла освіту. Ту дівчинку врятував дід Сміян, вигодував її, оберігав у мандрах. Назвав її Русалією, бо ж була вона дніпровським дитям, народженим серед верболозу, рогози, під спів річкової хвилі.
Бачив я фотографії Русалії. Екзотична буйнокоса дівчина з огненними чорними очима. Кілька зображень в індійському сарі, в танцювальних позах. Олена Мусіївна розповіла, що Русалію з дитячого віку потягло до східних леґенд, казок, пісень, танців. Вона п’ятнадцять разів дивилася кінофільм "Бродяга", їздила навіть у райцентр і в Київ, щоб знову й знову переглядати його. Віддали її вчитися в Москву на факультет східних мов. Вивчає вона гінді, бенґалі, санскрит. Збирається їхати до Індії, бо одружилася з індійським студентом і подару-вала своїй прийомній матері донечку, теж викапану Русалію, тому й назвали її тим же таки ім’ям. А тепер маленька Русалія перевертає все догори дном, грається з сивезною бородою прадіда Сміяна, проти чого він аж ніяк не заперечує. Коли старий кобзар бере до рук банду-ру, маленька розбійниця замовкає і віддано дивиться йому в рота, очікуючи пісенних звуків якоїсь нової думи чи імпровізації. Я записав таку пісню, присвячену нашим славним космо-навтам, їхнім подвигам. В ній відзначено не лише велич подвигу космонавтів, але й проглядає засторога для нащадків, щоб не захопилися надмірно зоряними масштабами, щоб не забули тих джерел, звідки самі вийшли, де зростали і набиралися сил:
Із полонин земної матері
Ідемо в зоряні ліси,
Вже в ґалактичному фарватері
Лунають наші голоси.
Але дороги поміж зорями
Замків не знімуть — не проси!
Зростають між земними горами
Сади любові і краси…
Встає за обрієм примарами
Ілюзій віковічна мла.
Та правда дивними Стожарами
У власнім серці розцвіла…
І прагнучи у хащу зоряну,
Не щезне дума хай свята
Про ниву батьківську незорану,
Де треба сіяти жита.
Так просто все — і сили множаться,
І крила в простори несуть,
Та серце все-таки тривожиться —
Чи в істину проляже путь?
Не забувай колиски давньої,
Не забувай старих могил,
Де таїна дороги славної.
Де джерело одвічних сил!..
Як просто й пісенно він висловив тісний зв’язок минулого й прийдешнього, народного кореня і грядущих космічних осягнень. Треба в Сміяна перейняти тайну магічного впливу на слухачів.
Нові друзі познайомили нас із музеєм, розташованим у приміщенні колишнього дитбу-динку. Експозиція багата, зібрані документальні факти про минулу війну, про звірства окупантів, а особливо про подвиг дітей-партизан та їхнього вчителя Громограя — вражаючі, страшні. Ім’ям партизанського загону "КЕЦ" названо тутешню школу, діти знають про кож-ного учасника героїчного подвигу, співають пісні Толі Вогника, обговорюють шкільні твори юних партизанів, що їх пощастило розкопати на місці останнього бою.
Ми сходили на лижах до "Таємничого Острова". Там уже побудовано меморіал. Школярі спорудили над братською могилою учнів та учителя прозоре накриття, під яким вічно мерехтить невеличкий язичок Вічного вогню, нагадуючи про невмирущість героїв. По-вертаючись увечері від меморіалу до села, ми довго оглядалися назад, на блискучу зірку, що тривожно вітала нас з гущавини лісу, ніби передавала братерське вітання тих, далеких, котрі пройшли тут поперед нас серед гуркоту бою, під ураганними вітрами руїни і смерті".
КОРІННЯ ВІРНОСТІ
Шурхаючи валянками в заметах, Оленка наблизилася до старого в’яза. Сміяни затума-нилися, танули в метелиці. Біла запона вкрила Правобережжя, Дивич-гору, луки, ріку. Підійшла до в’яза. Притулилася "щокою до його шорсткої вузлуватої кори. Вітаю тебе, віковічний друже. Здрастуй, вартовий нашої любові!
Два десятки років відпливло в океан вічності рікою часу. Багато це чи мало? В серці ніби одна мить. Мов політ стріли. Вже не одна зграйка її вихованців вилетіла зі школи на неосяжні простори життя, вже й вони мають свої сім’ї, дітей, вже й вони старіють, зріліють, вже її прийомна донечка стала матір’ю, і в хаті дзвенить веселий, щасливий сміх малесенької Русалії, а вона мовби й не відчуває часу. Чому?