"Три дні", — жахнулася подумки. Вже три дні в темряві. І не відала про це! А Роман? Що з ним? Стільки клопоту завдала вона йому. А мама? Бідна мама, вона, напевне, божеволіє з горя.
— Ви чуєте мене? — почулося запитання.
— Чую, — прошепотіла Оксана.
— Дуже добре. Чудово. Лежіть спокійно. Не втомлюйтесь. Очі хай будуть заплющені.
— Лікарю…
— Що ви бажаєте?
— Скрипка… де скрипка? Ціла?
— Ви бачили таке? — озвався здивований голос. — Про скрипку питає. Ніби той му-жик, що розрубав ногу, а бідкається про чобіт. Ціла ваша скрипка. Ціла.
— А хто-небудь питав… про мене?
— Не тільки питав, а життя не дає. Бігає три дні попід лікарнею, квіти тягає. Цілу ко-пицю приніс. Он стоять на тумбочці.
Оксана насилу повернула голову набік, усміхнулася. Хризантеми. Її улюблені квіти. Біле чудо. Ідеальний акорд.
— Передайте Роману, — прошепотіла вона, — хай прийде.
— Роман? — здивувався голос. — Не Роман… а, здається, зачекайте, я тут записав… Ага, Євген.
— Євген?
— Атож, Євген. А Роман по телефону дзвонив. Запитував про здоров’я, турбувався.
Що вони говорять? Дзвонив по телефону, турбувався? А Євген… бігає попід вікнами, попід лікарнею?.. Може, вона втратила пам’ять? Переплутала імена. Роман… Євген… Гарячі обійми, поцілунки, жагучий шепіт: "Навіки з тобою… до смерті з тобою…" Було чи присни-лося? Може, все марення? І наяву залишаються лише дитячі, ясні очі, білі кучері, тихий, несміливий голос, і тужливий крик мартинів над деснянськими луками. Знову пливе морок, накочується, колише її. Як боляче в серці. Розтоплюється тіло, мозок, свідомість. Знову ти-ша, небуття…
На другий день Оксана опритомніла цілком. Відчула, що до неї повертаються сили. Звелася на ліжку. В палаті лежала одна. На тумбочці знову стояли хризантеми. Оксана по-нюхала білі пелюстки. Тонкий полиновий запах п’янкою хмаринкою поплив у свідомість.
Оксана глянула на свої руки. Вони були обмотані бинтами, випростані вздовж тіла, ніби не свої. Вона поворушила пальцями. Чи хотіла поворушити? Жодної чутливості, ніби дерев’яні. Невже поранені? А як же скрипка?
Вона захвилювалась. Де лікар? Треба запитати лікаря. Що в неї з руками? Я пальцями? Підвелася з ліжка, похитнулася. Яка вона слаба. Що це на ній? Смішна довга сорочка. А на бильцях ліжка халат. Як його одягти? Поволі переступаючи ногами, підійшла до дверей, про-чинила їх. У коридорі чувся голос. Ага, вона згадала — це ж лікар. Визирнула в коридор. Постать у білому халаті стояла біля тумбочки з телефоном, чулися слова:
— Жаль. Руки для неї — головне. Розумію. Але життя важливіше. Ми рятували не скрипачку, а людину.
Що? Неповторне явище? Ну, знаєте, кожна людина унікальна.
Що він сказав? З ким він говорить? Це ж про неї. Руки… Чому про руки?..
— Сьогодні встане, — говорив лікар. — Може, покликати? Не треба? А коли? Не знаєте? Хм… А вона питала про вас. — Лікар обернувся, здивувався, побачивши Оксану, і радісно сказав у трубку: — Хвилиночку, вона якраз вийшла. Хвора, йдіть сюди. Передаю трубочку.
Оксана взяла трубку обома руками, притулила до вуха. Заплющила очі. Хвиля знемоги колисала її, несла, несла у далеч. А в тій хвилі котився, плив оксамитовий голос — м’який, ласкавий:
— Це ти, Ксана? Вітаю тебе. Як ми всі переживали за тебе! Таке горе! Як ти себе почуваєш?
— Не знаю, — прошепотіла Оксана.
— Що? Що ти сказала? Я не розумію. Ти, мабуть, слаба? Я даремно турбую тебе. Що?
— Чому ти не приїдеш, Романе?
— Чому не приїду? — перепитав медовий голос. — Робота заїла. А оце збираюся у відрядження. Терміново. За кордон. В Гааґу, на міжнародний симпозіум. Здорово?
— Здорово, — ледве чутно промовила Оксана. — Ти хутко йдеш… вгору, Романе.
— Блискавично! — захоплено кричав у трубці Роман. — Думаю, що незабаром святку-ватимемо доктора.
— Так, так. Я знаю… все буде саме так… А як же я?
— Ти, Ксана? Лікуватися треба.
— Як же… заручини, коли тепер?..
— Заручини? Розумієш… так же не можна… одразу. Треба, щоб ти вийшла. Поговори-мо, вирішимо разом. Ну, не буду тебе мучити, Ксано, спочивай, набирайся сили. Я їду за ти-ждень. Якщо до цього не побачимось, тоді після повернення.
Клацнуло в трубці, почулися часті сигнали. Оксана випустила трубку, похитнулася. Лікар підхопив її, поглянув у зблідле обличчя.
— Голубонько, та ви на себе не схожа. Негайно в ліжко!
— Нічого, нічого, лікарю, просто голова запаморочилась. Пройде. Проведіть мене.
Лікар повів її, підтримуючи, до палати. Допоміг лягти в ліжко. Ласкаво сказав:
— Не хвилюйтеся. Все буде добре. Спочивайте. Там вас знову запитує якийсь Євген. Пустити на побачення?
Безконтрольна лють хлюпнула в серце Оксани. Темна хмара оповила мозок. Євген? Чо-го йому треба? Чого треба всім їм? Геть! Геть!
— Передайте йому, — з гнівом прошепотіла вона, — щоб він не з’являвся сюди ніколи! Ніколи! Я не хочу його бачити, не хочу, не хочу!.. Чуєте?
Вона впала на подушки, заридала. Холод оповив серце, котився по тілу, гострими кри-жинами пронизував душу. Холод… холод… холод…
ЦИНІЗМ
Роман сидів з батьком на ворзельській дачі, грав у шахи. Недбало поглядав на боки, милувався осінніми квітами, жовтим опадаючим листом. Прислухався до звуків машин, на-сторожувався.
— Що це з тобою? — запитав батько, одриваючись від гри.
— Нічого. А хіба що?
— Та якийсь ти ніби зляканий.
— Хм… Це тобі здається. Краще ти бійся. Мат!
— Як мат? — здивувався Кирило Степанович, чухаючи кістляві груди, що виглядали з-під піжами. — Е ні, зажди. Я переходжу.
— Це проти правил, — ліниво озвався Роман. — У житті так не буває. Потерпів пораз-ку — не встанеш.
— Хм. В житті. А помагати хіба не слід? Виправляти помилки.
— Який тоді смисл у грі?
— Я кажу про життя, — поправив батько.
— Все одно, — запевнив Роман.
— Гм… Все одно? Дивно. Гра і життя — не все одно. Давай реванш.
— Який реванш, батьку? Ти ж програв п’ять партій. Жодної не виграв. Слабак!
— Ну-ну! "Слабак!" Я просто замислююсь, думаю про інше, от і попускаю тобі.
— Так уже й "попускаєш", — поблажливо всміхнувся син. — Давай краще до діла візьмемось.
— До якого діла?
— А про мою докторську дисертацію забув?
— Послухай, Ромо, — зітхнув батько, — а чи не здається тобі, що моя поміч, як би м’якше сказати, переходить за межі допустимого?