Ніч, ніч… То все вона натворила. Буря зірвала пелюстки з ніжної квітки, і вже не по-вернеш незайманості душі, чистоти й легкості. Спалені крила серця… Євгене, химерний хлопче, навіщо ти написав мені марного листа? Навіщо покликав сюди, подалі від міського клекоту? Невже гадаєш, що луки деснянські відновлять те, що навіки вмерло? Що я скажу твоїй душі, твоїм ясним очам? Бурхлива ріка, сильна й жагуча, понесла мене на кам’яні по-роги. Хто відає, що чекає мене там, у водокрутах?
Поміж кущами верболозу зненацька вигулькнула знайома постать. Почувся радісний вигук.
— Оксанонько! Ось де ви!
Євген біжить босоніж по піску, проміниться щастям, ніби птах, що повертається з вирію. Доле, що вона скаже йому, як подивиться у сяючі очі?
— Оксанонько, добрий день вам!
— Вітаю вас, Євгене.
— Вже кілька днів я вас шукаю, і все не можу зустрітися. Ви пробачте, що я написав листа і покликав вас сюди. Повірте, для мене це дуже важливо… Побачити вас — щастя!
— Хіба ви, Євгене, не знаєте…
— Мовчіть, мовчіть, Оксанонько. Тоді я захопився. Я дуже винен. Захопився супереч-кою, а ви скучали. З мого боку неетично вийшло. Дуже неетично, грубо. Пробачте, Окса-нонько!
— Євгене, та невже ви…
— Не виправдовуйте мене. Більше такого не буде. Якби ви знали, як мені радісно, що я знову бачу вас. Немов ще одне сонечко в небі засяяло.
— Мовчіть, Євгене…
— Ні, дайте мені сказати. В ці дні я багато передумав. Я був несміливим, гадав, що не-гарно одразу відкривати своє серце коханій дівчині. А тепер я знаю, це прекрасно Квітка відкривається сонцю, вона його любить, бо сонце дає їй радість і життя.
— Я не можу вас слухати, Євгене!
— Хіба я сказав щось погане? Чому ви нахмурились? І обличчя змарніло, а в очах сум. Оксанонько, може, у вас щось негаразд? Я допоможу, розраю…
— Євгене, мені боляче говорити вам… Я гадала, що він сказав…
— Хто він? Про що?
— Роман. Ваш брат.
— Роман? Я не розумію, до чого тут мій брат? Хіба ви з ним бачилися в ці дні?
— Євгене… Я не знала… Ну та скажу. Ми з Романом одружуємось.
— Як?! Заждіть! Що значить одружуєтесь? А як же я?
— Ви? Євгене… я не можу… ви мене мучите.
— Оксано, ви жартуєте?! Це недобрий жарт. Ну скажіть, що ви пожартували, Оксано.
— Я не жартую, друже, не жартую. І досить. Досить з мене, серце заболіло.
— Заждіть. Хвилиночку! Як же так? Роман? Хіба він вас кохає? Адже це я вас побачив, привів до нас. Пробачте. Я розумію, вас не можна не полюбити. Але Роман! Оксано, невже ви любите його?
— Не питайте мене, Євгене. Навіщо такі муки? Я належу йому… Вам досить цього?
— Ви належите? Оксанонько! Я не розумію. Хіба ви річ?
— Як страшно ви сказали.
— Я образив вас? Пробачте. Мені боляче чути таке. Ви не можете належати нікому. Ви вільна. Краса вільна. Вона належить тому, хто її кохає, нікому, нікому іншому в світі. Я розумію… Так просто…
— Євгене…
— Я не знав, що це так просто.
— Євгене, ви нічого не знаєте.
— Оксано, я не буду. Мені боляче. Пробачте, я піду геть.
— Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене.
— Я зрозумів, Оксано. Я смішний, наївний. Хіба таких, як я, кохають! Над такими ре-гочуть! Прощайте, Оксанонько.
— Зачекайте, Євгене! Євге-е-ене… Євгене…
ПЛАЧ ДУШІ
Оксано, що ти вробила?
Плачуть луки, плаче Дніпро, плаче небо, сповившись у сіру пелену хмар. Сонце почорніло, спопелилось від туги.
Жалібно стогнуть гудки теплоходів. Сумно шепоче віття верболозу. Співчутливо, скор-ботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.
Оксано, що ти вчинила?
Вечір у серці, наступає ніч, безкрая туга тче павутину. Весь світ сповився жалобою, і не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вигляне з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме в барвах нових світанків радісна мелодія.
Морок у душі.
Оксано, серце моє, чому ти це зробила? Що я тепер діятиму без тебе, чиї очі вигляда-тиму з прийдешніх днів?
Я хотів тобі принести своє кохання, як найцінніший скарб, як найдорожчу чашу, що належить лише тобі, тобі одній. Скарб лежить у пилюці затоптаний, розчавлений. Чаша роз-лита, порожня. І груди мої, ніби пустка, давно покинута людьми.
Оксано, життя моє! Я ж хотів повести тебе в чудовий сад моїх мрій, у сад Кохання. Я гадав, що ти мрієш про нього, прагнеш до нього, бодай передчуваєш. Оксано, хіба то любов те, що ти сказала мені? "Я належу йому…" Ти така прекрасна, осяйна, і належиш йому? А могла б належати казці. Я повів би тебе по стежині своїх мрій, показав би таємні дива. І ти б належала тій тайні, а вона тобі. Оксано, горе моє! Як сказати тобі, як передати тобі, щоб ти збагнула печаль мого серця, глибину моєї жури?
Ти належиш йому?
Це неправда! Бо твої очі — у небі, а вуста — в багряних пелюстках троянд. Чоло твоє цнотливе понесли білі хмарини у безкраї простори. А коси твої проростають у колоссі достиглої пшениці. А руки твої, пальці співучі твої! Навіть не скрипці належать вони, не зву-чанню чутливих струн. Не слухачам, котрі в залі ловлять жадібно сумні й веселі, траґедійні й пестливі акорди. Не їм! І не йому, не тому, хто цілував їх, хто обнімав та жадібно милував їх. Ох, не йому.
Вони належать незримим струнам землі, простору, мелодії далеких мерехтливих зірок, небесній пісні.
Оксано, муко моя! Ми подали б самому сонцю руки, зорі зіткали б нам нову, небувалу домівку. І ти б довіку була царівною в моєму королівстві, у краю мрії.
А ти пішла. Пішла заплутаними стежечками. У морок, в ніч. Що знайдеш там? Не знаю. Не бачу. А може, це сон? Може, ти лише привиділася, примарилася?
Оксано, що ж мені робити? Де я знайду тебе, де зустріну, за якими хребтами віків і просторів? Як без тебе пройду по цій землі, по спустошених садах, по збляклих полях, по квітниках, де пелюстки оббиті нещадним ураганом?
Знаю, що робити! Тебе нема й не було. Забуду все. Викину тебе з серця. Розвію по вітрах, розсиплю на життєвих стежках. Подарую іншим дівчатам те, що готував для тебе. Беріть, беріть, топчіть собі під ноги. Хай пропадає все — щирість, кохання. Думатиму про вічність, про музику, про прийдешнє і безмежність, про далекі світи і таємниці життя. Тільки не про тебе. Іди, куди хочеш, з ким хочеш. Тебе нема. Не було. Не буде… Що? Що ти посміло подумати, серце?