Мов у сні проходив він залами музею, відкритого на місці колишнього дитбудинку, слухав жахливі оповіді про військові злочини карателів під командуванням Генріха фон Шварца. Про його злочини. Як давно це було, а ніби вчора… Кипить, палає вогнище, немож-ливо його згасити. І спопеляє воно тепер його, колись самовпевненого завойовника, "Цикло-па", посвяченого Чорної Ложі, військового злочинця, що прикрився машкарою ученого. Чого ж ти досяг, Генріху? Чим ти став? Хто ти?
Їх повезли лісовою дорогою до урочища "Таємничий Острів". Попросили вийти на широкій поляні, поміж віковими соснами та дубами. Звідси треба було йти стежиною, довко-ла якої вилися лісові ліани. Птахи заливалися, луна котила їхні пісні понад урочищем.
Перейшли високу дугу дерев’яного містка, перекинутого через болото. І вступили на територію меморіалу. Фон Шварц упізнав місця окопів, бліндаж. Тут все підновлено, збере-жено, як було колись. Ґід щось оповідає, а професор чує тріскотняву пострілів, вибухи гра-нат, крики солдатів. А потім… розпростерті на землі дитячі тіла… І закривавлений учитель біля них. І вже нікого карати, ні на кому зривати злобу і лють. Спустошеність у душі, чорна спустошеність…
Ось Вічний вогонь. Палахкотить, танцює, сміється, нагадує.
Кільце кам’яних постатей. Всі учні зімкнуті вінцем, вони обнімають учителя. Здається, лише на одну мить закам’яніли — ось зараз… ось тепер оживуть, затріпочуть, озвуться, ви-магаючи відповіді.
Стають шеренґою піонери. Салютують. Щось говорять учителі, розповідають делега-там конґресу. Та фон Шварц не чує жодного живого слова живих людей. Він чує сувору мову Вічного вогню:
— Бачиш сам, неминучість привела тебе туди, де ти вчинив найбільший злочин. Будь готовий стати на суд!
— Хто мене має судити? — вибухнуло щось у глибині душі фон Шварца.
— Я, — сколихнувся Вічний вогонь. — Останній суд — мій.
— По якому праву? — заволав у душі фон Шварц. — За що? За убивство цих жорсто-ких дітей та їхнього фанатичного учителя? А хіба вони не вбивали? Хіба життя має різну вартість перед твоїм судом залежно від того, яке воно, юне чи ветхе, на сході чи на заході, у своїй землі чи в чужій? Хіба є вибір у стріли, коли її спрямовують на вбивче діло?
— Моє право судити — правічне, — суворо прошелестів Вічний вогонь. — Все від во-гню зароджується. Все вогнем перевіряється. Все на вогонь обмінюється. Це знав ще Геракліт. Люди назвали його Темним, бо мудрість його була під вогню, а страхопудливі людці споконвіку боялись пломінного ока. Ось востаннє прийдуть до тебе ті, котрі тут по-лягли. Поглянь їм в очі, якщо посмієш. І згадай все життя своє. Це підсумок твого іспиту. Більше вони не прийдуть. Будеш благати, кричати до вічності, але прірва нездоланна проля-же між світом їхнім і антисвітом твоїм та таких, як ти.
"Звідки прийдуть вони? — злобно подумав фон Шварц, але здалося йому, що він за-кричав. — Тіні від хмаринок життєвіші, ніж вони. Все лише прах і попіл. І ці меморіали та вогнища лише мізерна спроба людей затулитися від страху перед абсурдністю буття і небут-тя. Тіні, тіні, тіні! Ось кого ти пророчиш мені в судді, примхлива стихіє!"
— Вогонь не спопеляє все! — відповів на його думки вогонь. — І він не має тіні, а тому й вічний. У мені воскресають лише вогненні душі. Наберися залишків мужності, віднайди краплю терпіння, щоб зазирнути в безодню свого зотлілого серця. Хоча й чорне воно, але ж ще здатне жахнутися того, що вдіяло. Ось довкола тебе вирує нове життя. В ньому вогонь тих, котрі полягли! Ти сподівався убити їх? Вони стали ще життєвіші, чуєш?
І прийшли гості до вогнища. І були вони веселі, легкі, як полум’яні пелюстки.
і здавалося фон Шварцеві, що ті полум’яні воїни минулого, і піонери, які давали клятву біля Вічного вогню, і гурт учителів та колгоспників, і буйний ліс довкола, — все це було в дивній, пісенній цілості, в огнистому співзвуччі, а він завис десь над землетрусною тріщиною, над бездонням віку, і дивився на їхнє нове життя, мовчазно волаючи до порожнечі небуття, благаючи захисту. І знав, що нема вороття до зоряного шляху єдності, що розірвано останні нитки розуміння й спільності, що в безмежному всесвіті він уже не знайде живих істот, котрі б зрозуміли його і прийняли в свою домівку.
Частина третя
ПОЛУМ’ЯНИЙ ВІНЕЦЬ
Мелодія перша
ЯКЩО МОЖЕШ — ПРИЙДИ!
ТАНЕЦЬ
Випускний вечір консерваторії був у розпалі. Закінчилася дружня вечеря. Почалися танці. Джаз підібрався зі своїх. Періодично хлопці та дівчата мінялися біля інструментів, сходили з естради потанцювати.
Відчинені вікна дихали весняною прохолодою, мерехтіли вогнями Хрещатика. Було ве-село, ясно, легко.
Оксана вийшла з танцю, притулилася до стіни. Тонко поколювало в серці, приємно па-морочилася голова. Від естради долинала заклична пісня м’якого баритона:
Якшо можеш — прийди…
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!
Якщо чуєш — іди!
У смерековий гомін,
У тривогу і втому,
У серця невідомі.
Як додому — іди!
Якщо хочеш — прийди…
Тільки нині, негайно!
І відкриється тайна
На стежках незвичайних…
Якщо можеш — прийди!..
Дівчина отямилася від чар мелодії, підійшла до дзеркала, поправила косу, перекинула її наперед. Замилувалась собою. Лизнула палець, пригладила густі брови, що зрослися на переніссі. Примружила великі голубі очі, надула пуп’янком вуста. Всміхнулася і показала собі язика. "Задавака, — подумала іронічно, — хвастуха. Заслуга не твоя, а матері й батька. Матері…" А от на матір вона зовсім не схожа. А батька взагалі не пам’ятає. Навіть фотографії його не лишилося. Мабуть, таки на батька. А втім, яке це має значення? Гм… А все-таки має. Ще й яке! Хлопці так і стріляють очима на вулиці. Оглядаються за півкілометра.
Оксана щасливо засміялася. Навіщо ця дитяча гра? Вона просто закохана в життя, в кожну мить своєї юності. Серце на кожному кроці очікує дива, таємниці. Душа в казковому настрої, ніби сонях на світанні. Рожевіє обрій. Ще хвилина — ось-ось зійде сонце, торкнеть-ся променем тої незримої струни душі, і вона засміється. А може, заплаче? Сміх і сльози! Буря й мовчання! Що ж її чекає в ці весняні дні та вечори? Що їй віщує серце?