Гетьте, думи, ви, хмари осінні! То ж тепер весна молода Чи то так у жалю, голосінні Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись. Серед лиха співати пісні. Без надії таки сподіватись. Жити хочу! Геть думи сумні!
Леся заплакала — не за собою, не за своєю долею. Таких мужніх людей, як вона, мабуть, годі було шукати. Просто дівчина згадала, що заарештовану Олену Антонівну заслали до страшного далекого Сибіру.
Батько після арешту сестри сказав: все одно треба жити. Того ж таки 1879 року він купив ділянку землі з будівлями в селі Колодяжному поблизу Ковеля й розпочав будівництво нового помешкання для родини. Він намагався зробити життя дружини і дітей затишним і приємним. Леся замріялася і несамохіть згадала ще одну свою тітку, Олександру Антонівну Косач. Тітка Саша, як її називали, була першою Лесиною професійною вчителькою музики. Так, Леся вже грала на фортепіано, але скільки нового пані Олександра відкрила дівчині в чарівному світі музики! В Луцьку тітка Саша жила у Косачів. Причиною її приїзду до родини опального Петра Антоновича став арешт і заслання чоловіка Олександри Антонівни — Бориса Шимановського. Царат пильно стежив за всіма свідомими українцями, за їхньою найменшою діяльністю на ниві рідної культури.
І карав за це безжально.
Леся думала, чи не є вадою її розвитку як людини духовної те, що вона так і не отримала систематичної, гімназійної освіти. Завадила хвороба. Але ж суворим і вимогливим вчителем дівчини була її мати, Олена Пчілка. Вона сама розробила програму навчання дочки — широку і ґрунтовну. Батько пропонував запросити гімназійних вчителів додому, але не міг переконати владну і гонористу Ольгу Петрівну. Що й казати! Пчілка навіть псевдонім майбутній письменниці підказала сама: "Леся Українка"! Трохи прямолінійно, зате пафосно.
Вже у вісім років Леся написала свою першу поезію — "Надія", присвячену заарештованій тітці Олені Антонівні.
Потім хвороба неначе підштовхнула пристрасть до писання. Рік, коли у Лесі з'явилася недуга, запам'ятався й перебуванням у Києві. Тут її з братом Михайлом навчали вже справжні вчителі з чоловічої гімназії. А музику, уроки гри на фортепіано, їй викладала дружина самого Миколи Лисенка — Ольга Олександрівна О'Коннор, ірландка, яка майже нічим не відрізнялася від українських панянок.
Взимку Леся з братом Михайлом часто бувала у Києві. Вивчення латини і давньогрецької, різні вчителі, а також приватні вечори, виразно, підкреслено українські за темами і духом... Часом Леся навіть забувала про кляту хворобу.
За рік до операції на руці родина Косачів оселилася в чарівному Колодяжному. О, Леся була в захваті від справжньої, таємничої, казкової Волині, з її глибокими озерами й дрімучими лісами! Вона заприязнилася із багатьма сільськими дітьми. І навіть разом із мамою і братом записувала неперевершені народні пісні, не забуваючи занотовувати і їхні мелодії.
Леся дивилася у вікно. Чому листи завжди пишуться легко, а сьогодні — жодного рядка? Чи це спогади дитинства так змінили настрій?
Попри все доля таки приносила їй приємні подарунки. Як тоді, коли у львівському часописі "Зоря" з'явилася Лесина поезія "Конвалія", перший друкований твір, підписаний псевдонімом "Леся Українка"! Або коли в Колодяжне привезли рояль! Як то було гарно — грати на ньому! Тоді вона ще могла грати... Ні, вона не буде сьогодні думати про сухоти! Краще згадати, як вона вперше побачила море! Чорне море! То було неймовірно! Навіть написала цикл віршів про подорож до моря. І нехай ця мандрівка була вимушеною — на лікування до Одеси, все одно Леся пам'ятає всі тодішні нові, незабутні враження. Потім будуть такі ж подорожі до Болгарії,
Італії, Єгипту, Грузії... Дивним чином хвороба відкривала світ перед поетом. "Пожила в Азії, — нотувала Леся Українка наприкінці життя, — поживу ще й в Африці, а там... Отак все посуватимусь далі та далі — та й зникну, обернуся в легенду".
* * *
Авжеж, казала собі Леся, треба зосередитися й таки написати листа. І далі працювати над перекладом Гомерової "Іліади". Вона ж бо має багато чого перекласти, аби українці могли через рідну мову долучитися до кращого зі світової літератури. А ще слід написати для сестри підручник "Стародавня історія східних народів". Приємно згадати і про те, як після публікацій у "Зорі" налагодилася її літературна праця. Як тішило Лесю, коли в тому ж таки Львові 1893 року вийшла друком перша книжечка поезій "На крилах пісень!". О ні, вона не здасться! Вона буде писати. В її творах буде вся історія людства, весь відомий світ. І кожен рядок бринітиме найкращою, найбільш співучою — рідною мовою.
Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?
Здається, Леся знає, з чого почати листа дядькові Михайлові! Вона напише йому, як малою в Колодяжному сама-самісінька бігала вночі в ліс. Сподівалася побачити чарівну мавку, оповіді про яку вона слухала, затамувавши подих. I ніхто з дорослих про це не знав! Здається, вона просто згадала волинські ліси й затужила за ними... Ні, її лист не буде тужним, він буде усміхненим. Попри все.
Історія людини в історії людства
Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року у місті Новгород-Волинському. Першою вчителькою дівчинки стала її мати — письменниця Олена Пчілка. Вона розробила свою програму навчання, яку і випробовувала на своїй доньці. Може, всупереч недузі, що послала їй доля, а може, завдяки любові до життя Леся виросла різносторонньою та творчою натурою. Вона вже з п'яти років складала та грала невеличкі музичні твори, у вісім років написала свій перший вірш. Друкуватися майбутня всесвітньо відома поетеса почала з 12 років. Список вивчених Лесею іноземних мов заслуговує на повагу: болгарська, іспанська, латинська, давньогрецька, італійська, польська, німецька, англійська, французька. А в 19 років написала власний підручник "Стародавня історія східних народів". Дівчинка Леся (справжнє ім'я Лариса Косач-Квітка) не тільки талантом, але й власним життям заслужила звання народної героїні — Українка.