– Якщо то буде довга історія, давайте-но всі нап'ємося на порозсідаємося, – прогавкали собаки. – Бо ми вже дещо притомилися.
– І те не дивно – подивіться лише, як ви гарцюєте повсякчас, – усміхнувся Юстас.
Тож люди посідали просто на траву, а собаки, шумливо напившись із ручаю, розташувалися поруч. Засапані, із головами набік, аби краще почути історію, вони сиділи струнко, мов аршин проковтнули. Один лише Діамант стояв – він вилощував об бік свій довгий ріг.
Розділ 15
Усе вище і все далі
– …Хай буде відомо вам, о королі, чия військова слава передує їм, і ви, ясновельможні пані, чия краса осяює всесвіт, – почав він свою розповідь, – що я не хто інший, як Емет, сьомий син Гарпи, таркаана славетного міста Техішбаана, що лежить поза великою пустелею, як іти звідси просто на захід. Разом із дев'ятьма та ще двадцятьма іншими воїнами під ватагою таркаана Рішди нещодавно прийшов я до Нарнії. Треба визнати, що щойно почув я про те, що метою нашого походу є Нарнія, то радістю наповнилося серце моє, бо здавна мріяв я зійтися з вами на полі бою та вкрити себе славою великою. Та, дізнавшись про те, що йти нам доведеться не як воїнам, а перевдягнутими купцями та їхнім почтом (найганебніше плаття, що може натягти на себе воїн і син таркаана), та шлях наш торити оманою та кривдою, то через таку ганьбу первісна радість полишила моє серце. Та приниженню моєму не було меж, коли дізнався я, що ми йдемо не в бойовий похід, а в услужіння якійсь мавпі! Та це не все: коли мавпа проголосила, що Таш і Аслан – суть єдине, темрява впала на очі мої! Та й як могло бути інакше, якщо, скільки я пам'ятаю себе, Ташу єдиному я слугував, а найпотаємнішим моїм бажанням було осягти розумом своїм путі його та, якщо буде на те його воля, зустрітися з ним лицем до лиця й заглянути йому в очі. Ім'я ж Асланове було мені ненависне.
І як ви бачили на власні очі, кожної ночі збирали нас біля тієї вкритої соломою халупи, де ми розкладали багаття й чекали, доки мавпа не виведе з халупи щось таке о чотирьох ногах, а от що – як не вдивлявся я, а за відблисками розгледіти не міг. А от інші – будь то люди чи звірі, падали перед ним долілиць та віддавали йому почесті, що належить віддавати богам. І вирішив був я, буцімто вводить таркаана в оману шахрайським чином та язиката мавпа, бо хіба може те покірне створіння, що виводить вона з халупи, бути Ташем Непереборним та Невблаганним чи будь-яким іншим богом; та лише зазирнув я таркаану в обличчя та почув ті слова, що казав він до мавпи, як запаморочилося у мене в голові, бо зрозумів я: таркаан і сам не вірить у те, про що говорить. Так само, як не вірить він у Таша, – бо інакше як насмілився б він зневажати того, кому поклоняються ті, хто вірить?
Коли я це збагнув, великий гнів охопив мене і лише одна думка не давала мені спокою: чому істинний Таш не спопелить таркаана з його мавпою вогнем небесним? Як же ж кортіло мені помститися тим двом, та до слушної години вирішив я накинути хомут смирення на коня гніву свого та притримати свого язика, а натомість подивитися, чи надовго у самого Таша вистачить терпіння, коли глузують з імені його. Так усе тягнулося до вчорашньої ночі, коли та мавпа чомусь не витягла на люди оте сміховисько в жовтій шкурі, а натомість привселюдно оголосила, що кожен, хто бажає зустрітися віч-на-віч із Ташланом (то вони так зліпили два імені в одне, аби довести, що Таш та Аслан – то одне й те саме), – той може здійснити свою мрію, якщо сміливості не забракне, а зробити те просто: просто ввійти у хлів! І мовив я сам до себе: без сумніву, тут вигадали нові хитрощі, але які? Гадати ж довго мені не довелось: коли рудий кіт наважився увійти у хлів, а потім, витріщивши очі, злетів на дерево, втративши розум і здатність вимовити хоча б одне-єдине слово, то я зрозумів це так, що Таш, якого вони кликали на всі голоси, прийшов. Прийшов, аби покарати тих, хто глумився з імені його. І хоча від благоговійного трепету, що охопив моє серце, воно перетворилося на бурдюк із водою, моя давнішня мрія здолала острах. Тому, втамувавши дрижання в колінах та зціпивши зуби, аби не скакали, я мовив собі: не побачити Таша лице до лиця, коли є така змога, не личить тому, хто мріяв про те все життя, навіть якщо ціною тому твоє життя й буде. І ступив я крок уперед, і визвався ввійти у хлів. Таркаан же, хоч і неохоче, дозволив.
І ввійшов я до хліва. Та здивувався немало, коли побачив перед собою денне світло (у якому ми перебуваємо й донині), бо ззовні здавалося, тут має бути глибокий морок. Та довго роздивлятися мені не дали – майже одразу ж я змушений був вступити в двобій з одним із наших же вояків. Побачивши його, я зрозумів, що хитра мавпа з таркааном у змові поставили його біля дверей, аби вбивав кожного, хто, з ними не у змові, насмілився б увійти у хлів. Той воїн був у змові з ними, тому, воістину, був таким самим пройдисвітом і кривдником світлого імені Таша, як і ті, що послали його. І сказав я собі, що зроблю, мабуть, послугу Ташу, позбавивши світ від того, хто заплямував свою честь оманою та кривдою. Тому без докорів сумління зійшовся я з ним у двобої, а здолавши злодія, викинув його геть за двері.
Тільки тепер я був у змозі озирнутися навкруги. І побачив я безкрайнє блакитне небо та зелені землі під ним та набрав повні груди солодкого повітря просторів, що розгорталися переді мною. І сказав я собі: що за дивні краї, куди я потрапив, – а чи не Ташеві це омріяні землі? З тими думками і вирушив я вдалечінь, аби відшукати його самого.
Мій шлях пролягав серед духмяних трав та розмаїття квітів, поміж дерев, на яких набиралися соків плоди. А я йшов і йшов, коли переді мною постали дві скелі. А між ними – одна-єдина вузька стежина. Саме тут я і зустрів його, Великого Лева.
Спритністю він не поступався страусу (якщо відомо вам, яким спритним бува той птах), розмірами – слону; а грива його була схожа на водоспад зі щирого золота, а очі – як золото в тиглі. І був він страшнішим за палаючу гору Лагор на заході від Ташбаана та прекраснішим за все, що існує у світі, – так троянда, що розквітла, прекрасніша за пил пустелі. І вирішив я: ось і прийшов мій смертний час, бо Леву, який є втіленням усіх чеснот, либонь, відомо, що все своє життя слугував я Ташу, а не йому. А втім, краще вже побачити все те, що я побачив, а наприкінці шляху зустріти Лева, аніж прожити усе життя – нехай навіть і тісроком усього світу! – і померти, нічого не побачивши і не зустрівши Лева. Так вирішив я і приготувався до смерті. А Лев нахилив золотаву голову, лизнув мене у чоло та мовив: