– Угу, я вже замерзла, – поскаржилася Джил. Якихось кілька хвилин тому, коли вони були на кухні, їй здавалося, що варто їм тільки вибратися із замку, і все – вони втекли. Але тепер вона збагнула, що найнебезпечніше ще попереду…
– Спокійно! Спокійно! Не озиратися! – попередив Трясогуз. – І надто швидко йти теж не можна. Ні в якому разі! Тим більше не можна бігти. Усе має видаватися так, ніби ми на прогулянці. Тоді, якщо хто нас і побачить, не зверне уваги. А почнемо метушитися – відразу про все здогадаються. І нам кінець, пиши пропало…
Руїни міста виявилися далі, ніж спочатку здалося Джил. Та крок за кроком місто наближалось. Раптово долинув скажений рев. У Бяклі й Трясогуза аж мороз поза шкіру пробіг. А Джил, якій цей звук не був знайомий, запитала:
– Що це?
– Ріг. Це мисливці, – прошепотів Бяклі.
– Але однаково бігти не можна, – нагадав Трясогуз. – Не можна, поки я не скажу.
Цього разу Джил волею-неволею озирнулася. Там, за якусь тисячу людських кроків від них – ззаду та зліва – були мисливці. Та наші втікачі стрималися та на біг не перейшли. Зненацька загриміли голоси велетнів, почувся велетенський гомін, гикання й улюлюкання.
– Нас помітили! Біжимо! – скомандував простоквак. Джил підібрала свої довгі спідниці (а треба сказати, що бігати в таких – просто морока) і припустила чимдуж, та так, що тільки п'яти заблищали. Так, поза всяким сумнівом, їм загрожувала смертельна небезпека. Ось ззаду почувся гавкіт псиної зграї. Ось загуркотів голос короля:
– За ними! У погоню! Інакше завтра пиріг буде без начинки!
Плутаючись у сукні, Джил бігла остання. Вона спотикалася об каміння, волосся лізло їй до рота, серце шалено калатало, і від бігу закололо в боці. А собаки підбігали щораз ближче й ближче. Тепер їй довелося бігти вгору кам'янистим схилом, який тягнувся до нижньої сходинки гігантських сходів. Що ж їм робити, коли вони добіжать туди? Куди їм взагалі подітися, коли вони опиняться нагорі? Та про це вона поки не замислювалася. Вона просто мчала, мов зацькований звір, і доти, доки за нею гналися собаки, вона має бігти, бігти, поки не звалиться з ніг… Першим до нижньої сходини добіг Трясогуз. Тут він зупинився, мигцем озирнувся і шмигнув у нірку – а може, і не нірку – під цією самою сходинкою. Тільки блиснули його п'яти на довгих ніжках, тонких, як у павучка. Бяклі без зайвих роздумів пірнув слідом. І лише за хвилину прибігла захекана Джил. Від утоми вона ледве трималася на ногах. Проте залізати в цю нірку не поспішала – було щось відразливе в цій дірі, навіть не дірі, а щілині між камінням і землею, ліктів два завширшки і навряд чи більше за лікоть заввишки. Треба було кинутися на землю долілиць і забиратися поповзом. Але хіба те зробиш миттю? Тому Джил не сумнівалася, що, перш ніж вона туди залізе, собачі зуби вчепляться їй у литку.
– Швидко! Подавай каміння! Закладай дірку! – пролунав поряд із нею в темряві голос простоквака. Усередині було темно, аж чорно. Тільки крізь отвір, через який вона влізла, сочилося тьмяно-сіре світло. Тим часом Бяклі й Трясогуз трудилися щосили. Джил бачила, як миготять рученята Бяклі й великі жаб'ячі лапки простоквака відчайдушно зашпаровують щілину камінням. Потім вона збагнула, що від цього залежить їхнє життя, і сама навпомацки стала відшукувати й подавати великі камені. І до того, як хорти із гавкітом, скавучанням і скигленням з'юрмилися біля входу в печеру, його вже було надійно закладено. Тепер, звичайно, всередину не потрапляв жоден промінчик світла.
– Швидше вперед! – пролунав голос простоквака.
– Нам усім треба взятися за руки, – запропонувала Джил.
– Слушна думка! – погодився Бяклі.
Але знайти в темряві руки одне одного виявилося справою не такою вже й простою. Хорти ж тепер винюхували їх десь в іншому місці.
– Треба спробувати стати на повний зріст, – запропонував Бяклі.
Вони спробували, і їм це вдалося. Потім Трясогуз простяг руку Бяклі, а Бяклі – Джил (яка сильно жалкувала, що не опинилася посередині), і вони побрели в темряві, намацуючи ногами дорогу. Вони часто налітали одне на одного чи спотикалися об каміння. Потім Трясогуз натрапив на кам'яну стіну, і їм довелося повернути трохи праворуч. А далі вони так петляли, так багато було там різних кутів і закутків, що Джил зовсім заплуталася. Тут долинув голос Трясогуза:
– Та-а-ак, кепські наші справи. Але як не одне лихо насідає, обирають менше… Так от, чи не краще нам повернутися назад, якщо, звісно, зможемо, і стати ласощами для велетнів на їхньому святі, ніж блукати навпомацки в надрах цієї гори, де, можу закластися, є і дракони, і прірви, і рудні гази, і підземні води, і… ой, кидай мою руку! Рятуйтеся! А-а-а…
Далі все відбувалося просто блискавично. Пролунав дикий крик, почулося, як шурхоче, обсипаючись, земля, як перестукуються камінчики, і Джил відчула, що її кудись понесло. Так от, сковзає вона й котиться вниз, сковзає і сковзає, і не може зупинитися. І з кожною миттю скочується схилом дедалі швидше й швидше, а схил цей стає щораз крутішим і крутішим. І він не положистий і твердий, коли відчуваєш під ногами надійну опору, а якийсь сипуче-хиткий осип із камінчиків, грудок землі і всякого сміття, що навіть якщо і станеш на ноги, то дарма. Тому що, куди на цьому схилі не постав ногу, земля повзе і тягне все далі вниз. До того ж Джил швидше лежала, ніж стояла. І що далі вони неслися вниз, то більше землі і каменів вони захоплювали, то стрімкіше мчала ця лавина (і вони разом із нею) у гуркоті й шумі, серед бруду й пилу. А судячи з того, як гойкали і лаялися Бяклі і Трясогуз, Джил здогадалася, що багато каменів, які вона відштовхувала, потрапляли в її друзів, і тим діставалося не на жарт. Так от, несеться вона з шаленою швидкістю і не сумнівається, що розіб'ється вщент… Однак нічого такого не сталося. Хоча й не обійшлося без подряпин, гуль, синяків та роз'юшеного носа. А навколо неї навалило таку купу землі й камінців (навіть зверху трохи присипало), що вибратися самотужки вона не могла. А темрява така – хоч око виколи. І нема значення – розплючені твої очі чи заплющені. А до всього – ще й мертва тиша… Нічого страшнішого Джил і пригадати не могла. А раптом вона залишилася сама-одна? А що, коли інші… Поруч почулася якась метушня. Потім усі троє кволими голосами повідомили одне одному, що, здається, всі живі й усі руки-ноги цілі.