– Ми накликали на себе гнів Аслана, – сказав він. – Ось що буває, якщо не дотримуєшся заповітних знаків. Напевно, тепер над нами тяжіє прокляття. Ах, якщо б можна було взяти і встромити собі в серце цього ножа!
І поступово навіть Джил уже дивилася на події очима простоквака. Як би там не було, а до їжі ніхто з них більше не торкнувся. А тільки-но їм здалося, що небезпеки немає, вони навшпиньки вийшли із зали. А час наближався до тієї години, коли вони надумали втікати, от вони дедалі більше й більше непокоїлися – тинялися коридорами й чекали, поки все стихне. А велетні пообіді ще довго сиділи за столом, і один лисий велетень розповідав якусь історію. А коли все це закінчилося, наші мандрівники кинулися в кухню. Але там досі було багато велетнів, принаймні в посудомийні, де вони мили посуд і прибирали. Справжньою мукою було чекати, допоки велетні-кухарчата закінчать порядкувати і, по черзі витерши руки, підуть собі геть. Нарешті в приміщенні залишилася лише одна стара велетка. Вона все товклася, все поралася, щось терла, щось шкребла… і врешті-решт наші мандрівники з жахом зрозуміли, що вона нікуди і не збирається йти.
– Ну, милі, – звернулася вона до них. – Ось начебто і все. А чи не попити нам чаю? Поставимо чайник, вода скоро закипить, і ми з вами поп'ємо справжнього чаю по-велетеньськи. А я поки… кхе-кхе… перепочину. Ви ж будьте слухняні дітки, сходіть у посудомийню й перевірте, чи відчинені задні двері.
– Еге ж, відчинені, – повідомив їй Бяклі.
– От і добре. Я завжди залишаю їх відчиненими. Для кицьки.
З цими словами вона всілася на стілець і суто по-велетськи закинула ноги на інший.
– А здрімну-но я, мабуть, – солодко позіхнула велетка. – Тільки б ці кляті мисливці не заявилися занадто рано.
Коли вони почули слово "здрімну", то настрій у них різко поліпшився, але, коли вона згадала слова "мисливці" і "заявилися", він знову впав.
– А коли вони зазвичай повертаються? – запитала Джил.
– Хто його знає, завжди по-різному, – знизала плечима велетка. – Ну, от що, мої милі, ідіть собі і… щоб тихо, як мишки…
Вони відійшли в дальній кут кухні й готові були прошмигнути в посудомийню, та велетка сіла, розплющила очі й давай відганяти муху.
– Не треба поспішати, поки вона не закуняє велетенським сном, – прошепотів Бяклі. – Інакше можна все зіпсувати.
Тому вони скупчилися, притулившись одне до одного, у кутку кухні, вичікуючи і спостерігаючи. Від думки, що мисливці можуть повернутися будь-якої миті, ставало моторошно. А ця велетка була якась неспокійна – може, що наснилося. Щоразу, коли їм здавалося, що вона нарешті заснула, велетка починала підозріло вовтузитися.
"Це нестерпно", – подумала Джил і, щоб відволіктися, стала оглядатися на різні боки. Прямо перед нею стояв чистий широкий стіл. На ньому були два глибоких дека для пирогів, а поряд із ними лежала розгорнута книжка. Звичайно ж, це були велетенські дека, і Джил подумала, що вона прекрасно могла б лягти в один із них. І вона вилізла на лавку біля стола, аби зазирнути в книжку, і прочитала таке: "…ФАЗАН: Існує багато різних способів приготування цієї дичини, що має чудовий смак…"
"А-а-а, це книга про смачну і здорову їжу", – подумала Джил без особливої цікавості й озирнулася на велетку. Очі в тієї були заплющені, та не було схоже, що вона міцно спить. Тоді Джил знову взялася за книжку. Поради в книзі розміщувалися за абеткою, і вже на наступному рецепті її серце похолонуло.
Цей рецепт був такий: "…ЧОЛОВІЧИНА: З давніх часів ці смачні дрібні двоногі вважаються вишуканими делікатесом для справжніх гурманів. Їх традиційно готують на свято осені й подають між рибою та м'ясом. Готується ж вона так…"
Читати далі було несила. Вона обернулася. Велетка досі не спала – її мучив напад кашлю. Джил підштовхнула ліктем Бяклі та Трясогуза й кивнула на фоліант. Вони теж видерлися на лаву й схилилися над величезними сторінками. Бяклі ще читав про те, як готують чоловічину, коли Трясогуз кивнув на сусідній рецепт. Там було написано таке: "ФІЛЕ ІЗ ПРОСТОКВАКА БОЛОТНОГО: Окремі фахівці не рекомендують велетням вживати в їжу простокваків, бо вони напів'їстівні та малопоживні, костисті й тхнуть тванню. Присмак твані, однак, можна усунути. Для цього…"
У цьому місці Джил підштовхнула ногою простоквака й Бяклі, і всі дружно озирнулися на велетку. Рот у тої розтулився, а з носа долинув звук, який видався їм солодше всякої музики: велетка захропіла. Тепер головним було навшпиньки пройти на посудомийню, та так, щоб не зірватися на біг, і, затамувавши дух (бо в посудомийні велетнів стоїть жахливий сморід), вибратися на вулицю під похмуре небо зимового дня. І ось нарешті вони опинилися біля звивистої стежки, яка круто вела униз. І – на щастя – із потрібного боку від замку, тому що вдалині виднілися руїни міста Ґрандес Руїнос. А вже за кілька хвилин наші втікачі крокували битою дорогою, що тягнулася від фортечних воріт униз. Дітей і простоквака добре було видно з усіх вікон на цьому боці замку. І коли б цих вікон було одне чи два, ну, у найгіршому разі, п'ять, – тоді можна ще сподіватися, що в ці вікна ніхто не вигляне. Та цих вікон виявилося швидше п'ятдесят, ніж п'ять. До того ж втікачі побачили, що вздовж дороги, якою вони йдуть, як і взагалі скрізь між замком та руїнами міста, ніде сховатися не те що їм, а навіть миршавій лисиці: скрізь з-під снігу стирчала лише суха торішня трава та брукове каміння. Більше того, на дітях тепер була одежа, яку напередодні їм дали велетні (Трясогузу нічого не підійшло, і він залишився у своєму). Джил одягнули в сукенку яскраво-зеленого кольору (про такий колір ще кажуть "отруйно-зелений"), задовгу на неї, а зверху начепили червону пелеринку, оторочену білим хутром. А Бяклі вбрали в червоні панчішки, синій каптанчик, такий самий синій плащик і в капелюх із пір'ям і оперезали мечиком із золотим держаком.
– Гарні у вас шати! Любо-дорого подивитися, – уїдливо шпигнув їх Трясогуз. – А точніш, барвисті. Так на снігу кидаються в очі, що навіть найгірший у світі лучник не схибив би в жодного з вас. До речі, про лучників. Ми з вами ще наплачемося, що не прихопили луки. І ці шати ваші, напевно, зовсім не гріють, – змінив він прикрість на співчуття.