А ще далі півколом юрмилися ті, кого Джил одразу ж подумки прозвала придворними. І було чому. Від їхніх строкатих одеж та обладунків в очах рябіло так, ніби ви дивитесь на квітучу клумбу. Можна було зрозуміти, чому Джил аж рота роззявила. Проте рота вона роззявила не від захвату барвистим вбранням, а з великого подиву на тих, хто був вдягнений у те вбрання. Їх навіть "людьми" не можна було назвати. Власне, людей у тому натовпі якщо й було, то хіба що одна персона із шести. А от інших справді важко було визнати людьми в людському розумінні цього слова. То були істоти, яких у нашому світі взагалі не зустрінеш. А були там фавни, сатири, кентаври (їх Джил спромоглася впізнати, бо колись бачила на малюнках), а також гноми. Крім того, вона впізнала й деяких звірят: ведмедів, борсуків, кротів, леопардів, мишей, а також декого з птаства. Але всі звірята, навіть знайомі з книжок чи бачені в зоопарку, дуже відрізнялися від своїх родичів, яких можна зустріти в Англії. Деякі, що одразу впадали в очі, відрізнялися від своїх англійських родичів щонайменше зростом. Узяти хоча б мишей: на зріст вони були з англійського собацюру, а от стояли – тільки уявіть собі! – на задніх лапках. Та найдивовижнішим було інше: на всіх без винятку мордах – чи краще казати вже "обличчях"? – було наче написано, що ці тварини вміють мислити та розмовляти не гірше за нас із вами.
– Оце так-так! – подумки охнула Джил. – Чого тільки у світі не буває! – Та одразу ж додала: – Але кортіло б мені знати завчасно: вони добрі чи злі? – Бо серед натовпу вона раптом помітила двох чи трьох велетнів і якихось невідомих тварин. І тільки тепер вона згадала про Асланове доручення. За останні півгодини вона ані хвильки не думала про те, як його виконати. – Бяклі! – Вона смикнула Юстаса за руку. – Бяклі! Нумо, пригадуй, чи є в тому натовпі твої знайомі?
– А, це знову ти! – не дуже приязно буркнув Юстас (для чого, погодьтесь, він мав деякі підстави). – Ну й чого тобі? Не бачиш, я хочу послухати!
– От тільки не будь таким йолопом! Не можна гаяти ані хвилини! – прошепотіла вона йому просто у вухо. – Тож впізнаєш ти хоч кого-небудь з твоїх давніх приятелів? Ти мусиш переговорити з ним негайно!
– Що ти верзеш?
– Так мені велів Аслан, той самий Лев, про якого ти… – перебиваючи сама себе, у відчаї затараторила Джил, – …я бачила його на власні очі.
– Ти бачила його?! І що ж він наказав?
– А він сказав, що найперша людина, яка зустрінеться тобі в Нарнії, то й буде твій добрий старий приятель, і ти повинен підійти та заговорити з ним. Не-гай-но!
– Але ж я нікого тут не знаю! Я й досі не певен, що ми саме в Нарнії.
– А хто мені казав, що вже бував тут? – примружилася Джил.
– Ти мене не так зрозуміла.
– А як інакше? Ти ж сам казав!
– Хоч заради спокою ти можеш помовчати хоч трохи! Дай послухати, що там діється!
А там, судячи з усього, король про щось казав гномові, та про що саме – здаля розібрати було неможливо. Як зрозуміла Джил, у відповідь гном лише кивав або хитав головою. Потім король звернувся до всіх присутніх, але голосом таким вже тихим і надламаним, що Джил вихоплювала лише окремі слова, тим паче, ішлось про якісь їй невідомі країни та народи. Завершивши промову, король вклонився, розцілував гнома в обидві щоки, знов випростувався та підніс праву руку, ніби благословляв усіх присутніх. А потім, ледь-ледь пересуваючи ноги, став здійматися на борт. Ті, хто залишився на землі, здається, були щиро засмучені. Серед натовпу замайоріли білі носові хустинки, почувся плач, східці прибрали, на кормі засурмили, й корабель відчалив. (Спершу, звісно, його потяг на буксирі весловий шлюп, та Джил цього вже не розгледіла.)
– Так от… – почав був Бяклі, та на тому й затнувся, бо просто тієї миті перед їхніми очима промайнуло щось біле й велике (спочатку Джил здалося, що то повітряний змій) і з шурхотом плавно спустилося перед ними. Тільки тепер стало зрозуміло, що то ніякий не змій, а великий, не менший за гнома, пугач.
Він блимнув очима, а потім витріщився на них, як то зазвичай роблять усі короткозорі, і, нарешті, схиливши голову набік, чи то ухнув, чи то охнув:
– Хто тут, хто тут, хто ховався? Ох та ох, та ще й удвох?
– Мене звуть Бяклі, а це Джил Поул, – знайшовся Юстас. – Ми трохи заблукали… Чи ваша ласка не підкаже нам, де ми є?
– Ух-ух-ух, перевести треба дух! Бачиться, ви там, де й я: у королівстві Нарнія. То від замку Кейр-Паравель вийшов у море корабель.
– А чи не сам король щойно зійшов на борт?
– А хто-хто, як не він? – пугач сумно похитав своєю великою головою. – А ви-де хто? Яким дивом вас завіяло в наші краї? Усі дивилися у той бік, де проводжали короля. А я завжди дивлюся навкруги. Отож, дивлюся я – і що ж я бачу: несе їх вітром, наче пух, а потім серед луки – бух! – я тільки й встиг сказати "ух!"
– Нас послав сюди Аслан, – мовив Юстас, чомусь переходячи на шепіт.
– Хто-кого-куди-чого? – розвів крилами пугач і, не чекаючи на відповідь, заходився чистити пір'ячко. – Е-хе-хе… Я, бач, зрання не тільки недобачаю, а ще й недочуваю. Я й взагалі сам не свій, доки не сяде сонце.
– Нас послано сюди, аби знайти зниклого принца, – втрутилася Джил, якій давно вже кортіло вкинути своє слівце.
– Що? – замість пугача відповів Юстас. – Якого ще принца? Уперше чую.
– Ви хоча б чуєте, юначе! Проте, якщо я правильно зрозумів, йдеться про речі дуже важливі, тому краще вам побалакати з лордом-регентом, – у свою чергу мовив пугач. – Бачите отой возик із віслючком? А той, хто на возику, і є той, хто вам потрібен. Їхня невисокість гном-регент Тиквік.
Пугач змахнув крилом, ніби запрошуючи їх, а сам пішов попереду, трясучи головою та бурмочучи собі під ніс: "Хіба ж так роблять справи? Справи, які того варті, треба робити на ясну голову. Найкраще – опівночі!"
– Перепрошую, а як ім'я нинішнього короля?
– Ох-ох-ох… – зітхнув пугач. – Король у нас той, що й раніше, – Каспіан Десятий.
І тут Джил побачила, як Бяклі наче на стіну наштовхнувся, та й обличчям зблід, мов та стіна. Джил навіть перелякалася: а чи не зле йому стало, бо такого Бяклі вона ще не бачила. Та не встигла вона вирішити, як його запитати, аби не образити, як вони вже постали перед очі гнома, а той щойно взяв до рук поводдя, збираючись додому, до замку. Натовп проводу теж порідшав. Придворні вирушали в тому ж напрямку по двоє, по троє чи невеличкими купками, так само як люди, що повертаються додому після спортивних змагань чи кінних перегонів.