У цей час на палубі корабля загриміли срібні фанфари, матроси викинули швартові, а щури (зрозуміло, що розумні) та простокваки підхопили їх та потягли корабель до пристані, мов на буксирі. Оркестр заграв тріумфальний марш. Ще мить – і ось королівський галеон завмер біля причалу, а пацюки вже приладнують трап…
Джил усе видивлялася короля, що ось-ось мав ступити на берег. Та, здається, трапилась якась затримка. На берег прибіг трапом якийсь лицар, блідий, мов полотно, та схилився перед принцом і Тиквіком. Утрьох вони про щось тихесенько перемовились, так, що ніхто не зрозумів, про що. Як і досі, грала музика, та відчувалося, що усім стало якось ніяково. Потім на палубі з'явилися четверо лицарів. Вони щось несли, старанно, дуже поволі та обережно. А коли сходили трапом, то стало видко, що вони несуть: це був старий король на ношах, дуже блідий та нерушний. Лицарі спустили ноші на землю. Принц упав на коліна та обійняв короля. Усі побачили, як король Каспіан здійняв руку та благословив його. Почулися вигуки привітання, але рідкі та несміливі – усім стало зрозуміло, що відбувається щось невеселе. Зненацька голова короля впала на подушки, оркестр змовк та запанувала тиша. Стоячи на колінах перед королем, принц припав головою до грудей батька та гірко заридав.
Натовпом пронісся шепіт, він заколивався – тільки тут Джил помітила, що всі, у кого були капелюхи, кепі, шапочки, берети чи шоломи, зняли їх та завмерли з непокритими головами. Так само вчинив і Юстас. Потім вона почула якийсь шум згори та побачила, як на шпилі головної вежі приспускають величезний прапор із золотим Левом – він полоскався та лопотів від вітру. Знов заграла музика: полилася повільна сумна мелодія – невтішно ридали валторни, плакали струни – і від цієї мелодії розривалося серце.
Діти тихенько злізли з кентаврів додолу (кентаври навіть не помітили).
– Як же мені кортить додому, – засумувала Джил. Юстас мовчки кивнув, закусивши губу.
– Я прийшов по вас, – пролунав глибокий голос у них за спинами. Вони обернулися і побачили самого Лева, такого справжнього й могутнього, і виразного, що порівняно з ним усе навколо здавалося блідим та незначним. Джил миттю забула про померлого короля і пригадала, як через неї Юстас впав із кручі, як вона проґавила майже всі знаки та про всі їхні сварки, суперечки та прикрі слова. Їй було зле, кортіло вибачитись, але вона не могла вимовити ані слова. Тоді Лев поглядом притягнув їх до себе, зігнувся над ними, облизнув їхні побілілі обличчя та сказав:
– Забудьте про все те. Сварити я вас більше не буду. Ви впорались з усім, задля чого я викликав вас у Нарнію.
– Аслане, прошу, – попрохала Джил, – чи можна нам тепер повернутися додому?
– Так. Я прийшов саме по вас, – обізвався Аслан.
Він широко роззявив пащу й дмухнув. Цього разу вони не відчули, що летять небом; навпаки, їм здалося, що вони лишились нерухомими, а ураганний подих Аслана жене від них і корабель, і померлого короля, і палац, і сніги, й зимове небо. Тому що все це розчинилося в небі, мов кільця диму, а самі вони зненацька опинилися на шовковій травичці, серед могутніх дерев, біля прозорого струмка з питною водою, а навкруги яскраво світило гаряче літнє сонце – вони знову були на горі Аслана, що лежала набагато вище Нарнії, десь за краєм світу. Але що дивно – прониклива тривожна погребальна музика на честь короля Каспіана розливалася навколо них, хоч ніхто не міг би сказати, звідкіль вона плине. Вони йшли уздовж струмка – Аслан попереду: він був таким чудовим, а музика – такою гірко-зворушливою, що на очах у Джил мимоволі виступили сльози.
Невдовзі Аслан зупинився, а діти зазирнули у струмок. Там, на золотавому піщаному дні, лежав король Каспіан, мертвий, а над ним струменіла вода, чиста та прозора, мов скло.
Його довга біла борода розвівалася у ній, мов дивна водяна рослина. Усі троє стояли над ним і не могли стримати сліз. Навіть Лев і той плакав здоровенними левовими сльозами, і кожна сльозинка його була безцінна. Джил помітила, що сльози Юстаса – то вже не дитячі сльози й не сльози хлопчика, що намагається їх приховати, а сльози дорослого чоловіка. В усякому разі, їй так здалося, незважаючи на те, що там, на горі, слово "дорослий" взагалі втрачало будь-який сенс, бо кожен мав такий вигляд, за яким неможливо визначити вік.
– Син Адамів, – звернувся Аслан до Юстаса, – піди до тих хащ, зірви там колючку та принеси мені.
Юстас підкорився. Колючка була довга, з лікоть, та гостра, мов шпага.
– Увіткни, сине Адамів, її мені в лапу, – повелів Аслан, здіймаючи праву передню лапу та підставляючи Юстасу величезну подушечку.
– Колоти? – перепитав Юстас.
– Так, – відповів Аслан.
І тоді Юстас, зціпивши зуби, увігнав шпичку в подушечку на лапі Лева. Із рани викотилася величезна крапля крові, і була вона такою червоною, що червоніше не тільки не буває, але й уявити не можна. І впала ця крапля у джерело на тіло мертвого короля. І відразу скорботна музика припинилась, а мертвий король почав змінюватись. Його біла борода змінилася на бороду з просіддю, сиве волосся зникало, поки не зосталося жодної сивини, а борода перетворилася на золотаву, і почала ця борода меншати та коротшати, доки зовсім не щезла, а впалі щоки округлилися та посвіжішали, зморшки згладились, очі розплющилися, потім очі та губи всміхнулися – і раптом він підхопився та став перед ними юнаком, майже хлопчиком (але ким саме – Джил сказати не могла, бо в країні Аслана жоден віку не має. Навіть у нашому світі найдурніші з дітей – то діти найбільше за все, а найдурніші дорослі – то такі собі найсправжнісінькі дорослі, розумієте, дорослі по-справжньому). Юнак кинувся до Аслана та як міг обійняв його за могутню шию, міцно, по-королівськи, його розцілував, а Лев відповів йому по-лев'ячому несамовито. Урешті-решт, Каспіан роззирнувся і розсміявся радісно та здивовано.
– Гей! Та це ж Юстас! – вигукнув він. – Юстасе! Здається, ти нарешті знайшов край землі! А пам'ятаєш меч, що я тобі подарував? Ти його зламав, коли бився з морським змієм.
Юстас простягнув до нього руки і ступив крок уперед, готовий обійняти, але несподівано злякався і позадкував.