– Тільки сон, – погодилася Джил.
– Не було ніякого іншого світу, – уточнила чаклунка.
– Так, не було, – бубоніли слідом за нею Джил і Бяклі.
– Немає жодних інших світів – є тільки мій, – тягнула ту саму пісеньку чаклунка.
– Немає інших світів, тільки твій, – слухняно повторили діти.
Та Трясогуз, напружуючись щосили, не здавався:
– Ніяк не зрозумію, про що ви тут говорите? – промовив він. – Щоб я забув про Нарнію? Та ні за що на світі! Теленькайте, теленькайте на своїй мандоліні, поки у вас руки не відсохнуть! Нічогісінько у вас не вийде! Я ні за що не забуду наш світ, хоч і не здивуюся, якщо його більше не побачу. Навіть якщо ви загасили сонце. Я знаю, що він є, я там бував. Я бачив небо, усипане зірками. Я бачив, як на світанку над морем встає сонце. Я бачив, як увечері воно ховається за гори. І я бачив його ополудні, в зеніті, коли воно таке яскраве, що очам боляче дивитися…
Слова простоквака змусили всіх прокинутися, і діти з принцом знову задихали легко й поглянули одне на одного, неначе народилися заново.
– Безперечно, Білий світ існує, – вигукнув принц, – не сумнівайтеся! Благослови тебе Аслан, наш хоробрий простокваку! Ми спали ці декілька хвилин. Як же ми могли забути про Білий світ! Адже ми всі бачили, як світить сонце!
– Ще б пак, – пожвавішав Бяклі. – Який ти, Трясогузе, молодець! Ти єдиний із нас, хто не втратив голову.
І тут знову заговорила чаклунка, точніше, вона заворкотала, як туркоче голубка на високих в'язах у старому парку о третій годині пополудні дрімотної літньої пори. Її голосок протуркотав:
– Ах, що таке с-о-о-н-ц-е, про яке ви говорите без кінця? Це, напевно, від слова "сон"? Невже воно що-небудь означає?
– Так, означає, – нетерпляче вигукнув Бяклі.
– Тоді розкажіть, будь ласка, яке воно, – попросила чаклунка, перебираючи струни – телень! телень! телень!
– Будь ласка, ваша світлість, – відповів принц, і тон його був холодний і підкреслено чемний. – Ось перед вами лампа. Вона кругла, жовта й освітлює всю кімнату. І найчастіше висить на стелі. Так от, те, що ми називаємо сонцем, як лампа, тільки більше та яскравіше. Воно освітлює весь Білий світ і висить на небі.
– На чому, на чому висить, пане? – удала нерозуміння чаклунка й, поки всі обмізковували, як же їй відповісти, додала, залившись переливчасто, наче срібний дзвіночок: – Бачите? Коли ви тверезо намагаєтеся уявити, що таке сонце, ви не можете розповісти мені! Усе, на що ви здатні, так це порівняти його з лампою. Ваше сонце – це сон, мари, і в цьому вашому сні немає нічого такого, що не було б узяте від лампи. Лампа це лампа. Її можна помацати. А сонце – лише плід фантазії, дитяча казочка!
– Атож, тепер мені все зрозуміло, – протягнула Джил безпорадно. – Напевно, це так. – І, коли вона промовляла ці слова, їй здавалося, що вона говорить дуже розсудливо.
Поволі та тужливо відьма повторила:
– Сонця немає.
І ніхто нічого на це не заперечив. І вона повторила знову, ще солодшим голоском:
– Сонця немає.
Помовчавши, нібито намагаючись зібратися з думками, усі четверо відгукнулися:
– Так, сонця немає. – І всім після цього стало так легко на серці.
– Сонця ніколи й не було, – додала чаклунка.
– Не було, – вторили принц, простоквак та діти.
Останні кілька хвилин Джил не покидало відчуття, що вона повинна хай там що, але дещо згадати. І ось вона згадала. Та вимовити це було надзвичайно важко. Вона відчувала, як величезний тягар зліпив їй губи. Аж ось насилу вона вичавила із себе:
– А як же Аслан?
– Аслан? – перепитала відьма, швидше перебираючи струни. – Яке славне ім'ячко! І що ж воно означає?
– Він – великий Лев. Він викликав нас із нашого світу, – пояснив Бяклі, – і відправив на пошуки принца Риліана.
– А що таке лев? – не вгамовувалася чаклунка.
– Ну, що ви! – здивувався Бяклі. – Невже не знаєте? Як нам описати їй лева? Ви коли-небудь бачили котів?
– Звісно, – підтвердила королева. – Я обожнюю котів.
– Ну а лев трохи… підкреслюю, тільки зовсім трохи… схожий на величезного кота… із гривою. Тільки грива в нього не як у коня, а як перука у судді, розумієте? А ще лев жовтий, як пісок, і дуже сильний.
Чаклунка кивнула:
– Зрозуміло, що з вашим, як ви кажете, левом у нас виходить не краще, ніж з вашим сонцем. Вам знайомі лампи – тому ви уявили величезну лампу і назвали її сонцем. Вам знайомі коти, і ви тепер вигадуєте величезного кота, і виходить… Як ви сказали? А, лев! Ну, це старовинна чудова гра у вигадки, хоча, чесно кажучи, вона більше личить маленьким діткам. І дивіться, просто так із голови ви нічого не можете придумати! Ви все берете з невигаданого світу, з мого світу, тому що іншого світу немає! Але навіть ви, діти, для такої гри вже завеликі. А вам-то, милий принце, має бути соромно. Ви, доросла людина – і дитячі забавки! Просто сміх! Ну, що ж, потішилися – й годі! У мене для всіх вас знайдеться справа у справжньому світі. І запам'ятайте: немає ні Нарнії, ні Білого світу, ні неба, ні сонця, ні Аслана! А тепер – пора люлечки. А з ранку візьмемося за розум, почнемо нове життя. Ранок покаже. Але спершу – спати… спати… міцно спати… подушки такі м'які-м'які… і нумо спати без цих дурних снів!
Принц і діти стояли, похнюпивши голови, щоки в них залилися червоною барвою, а очі злипалися – сили покидали їх – чари злої чаклунки брали гору. Та Трясогуз, зібравши всю мужність у кулак, точніше, в лапку, відчайдушно ступив у вогонь. Це був сміливий крок! Він знав: йому буде не так боляче, як було б людині: у нього ноги (а він був босоніж) товстошкірі і перетинчасті, як у гусака, а кров холодна, як у жаби, та все ж буде боляче, дуже боляче… Але він зважився. Босою ногою ступив у вогонь і заходився затоптувати жарини. І ось що сталося…
Сильний дурманний запах щезав. Хоча Трясогуз і не загасив вогонь, та сильно його притоптав, пахощі перейшли у сморід – запахло смаженим простокваком, а запах паленого зовсім не те, що чарівні пахощі. І в головах відразу посвітлішало, думки стали ясні й чіткі, принц і діти розплющили очі й випросталися.
Чаклунка зарепетувала страшним голосом, який разюче відрізнявся від її нещодавнього голубиного воркування: