– До чого все це жахливо! Даремно ми не пішли до початку цього нападу, – сказала Джил.
– Терпіння, – мовив Трясогуз.
Тепер бранець зірвався на крик:
– Відпустіть мене, кажу вам! Дайте мені мій меч! Мій меч! Як тільки звільнюся, я помщуся землюкам – вони тисячі років у Підляндіі споминатимуть про це!
– Ну ось, починається безумство, – зауважив Бяклі. – Сподіваюсь, ці зав'язки не підведуть.
– Ні, не повинні, – підтвердив Трясогуз. – Звільнись він, і сили його подвоїлися б. А я не дуже вправний у поводженні з мечем. Не здивуюся, якщо він впорається з нами обома, і тоді Поул доведеться боротися зі змієм сам на сам.
Тепер бранець так напружився, що мотузки врізалися йому в руки й ноги.
– Бережіться! – одночасно благав і погрожував він. – Стережіться! Якось раз я розірвав ці пута. Але того разу тут була чаклунка. Сьогодні її немає, і вона вам не допоможе. Звільніть мене – і я вам друг! Інакше – я ваш лютий ворог!
– Хитрує він чи все ж каже правду? – запитав Трясогуз.
– Востаннє, – умовляв принц, – заклинаю вас… звільніть мене… в ім'я любові або страху… я заклинаю вас ясними небесами Білого світу… я заклинаю вас в ім'я великого Лева Аслана… я звинувачую вас…
– Ой! – вигукнули всі троє мандрівників, наче їм усім раптом стало боляче.
– Це знак! – заявив Трясогуз.
– Так, схоже на четвертий знак, – Бяклі був обережнішим.
– Ой, а що ми повинні робити? – запитала Джил. Питання ставило у глухий кут. Навіщо було обіцяти одне одному, що вони ні за що не звільнять лицаря, якщо тепер вони повинні це зробити, варто було йому лише згадати ім'я того, хто означає для них так багато? З іншого боку, навіщо було вчити знаки, якщо вони не збираються дотримуватися їх? І все ж – чи мав Аслан на увазі, що вони повинні розв'язати будь-кого, навіть безумця, який буде заклинати його ім'ям? А може, це випадковий збіг? А що, коли королева Підляндії все знала про знаки і змусила лицаря вивчити їх для того, щоб заманити їх у пастку? Ну, а якщо це справжній знак? Три знаки вони вже проґавили, і проґавити четвертий ніяк не можна.
– О, якби нам дано було знати! – вигукнула Джил.
– Мені здається, що ми знаємо, – заперечив простоквак.
– Ти що, вважаєш, що його слід розв'язати? – перепитав Бяклі.
– Щодо цього не знаю, – відповів Трясогуз. – Бачиш-но, Аслан не сказав Поул, що саме станеться. Він сказав тільки, що треба робити. Не здивуюся, якщо цей лицар, як тільки звільниться з крісла, принесе нам смерть. Але це нічого не означає – ми повинні слідувати знакам.
Очі у всіх зволожилися. Момент був огидливий.
– Добре! – раптом зважилася Джил. – Давайте швидше! Прощайте! – Усі вони потиснули одне одному руки. А лицар уже кричав страшним голосом…
– Давай, Бяклі! – скомандував Трясогуз. І вони з Бяклі оголили мечі.
– В ім'я Аслана! – крикнули вони і взялися рубати мотузки одну за одною. І як тільки лицар вивільнився, він одним стрибком перелетів залу, схопив свій меч (який у нього забрали й залишили на столі) і вихопив його з піхов.
– Спочатку ти! – І з цим криком обрушив меч на срібний трон. Видно, гарний був меч: він трощив срібло, як потерть. Хвилини не минуло, а від трону залишилося тільки декілька кривих вигнутих уламків, які блищали на підлозі. Потім пролунав наче гуркіт грому, уламки спалахнули й довкола рознісся сильний сморід.
– Згинь, зле знаряддя чаклунства! – промовив принц. Тут він повернувся і подивився на своїх рятівників. Щось неприємне, що дратувало їх у його обличчі, зникло.
– Що це? – вигукнув він і повернувся до Трясогуза. – Невже я бачу перед собою простоквака – живого, справжнього простоквака з Нарнії?
– Ага, отже, ви таки чули про Нарнію?
– А що, хіба я про неї забував? – запитав лицар. – Просто я був зачарований. Але тепер чари спали. І повірте, Нарнія для мене не порожній звук, адже я – Риліан, принц Нарнії, а великий король Каспіан – мій батько!
– Ваша королівська високість, – сказав Трясогуз, припадаючи на одне коліно (і діти наслідували його приклад), – ми прибули сюди з єдиною метою – знайти вас.
– А ви, мої рятівники, хто ви? – звернувся принц до дітей.
– Нас послав з іншого світу сам Аслан, – сказав Бяклі. – Я – Юстас, це я плавав із вашим батьком на край світу. А це Джил.
– Я перед вами всіма в неоплатному боргу, – сказав принц Риліан. – Але, скажіть, як мій батько? Чи живий він?
– Пане, він відплив на схід ще до того, як ми покинули Нарнію, – повідомив Трясогуз. – Але, ваша королівська високосте, врахуйте, що король дуже старий. І я боюся, як би його величність не вмерли під час плавання.
– Ви говорите, що він старий? А скільки років я був у владі чаклунки?
– Більше десяти років пройшло з тих пір, як ваша високість загубилися в лісах на півночі Нарнії.
– Десять років?! – жахнувся принц, проводячи долонями по обличчю, наче стираючи порохняву минулого. – Авжеж, як не важко повірити, мабуть, так воно і є. Тепер, коли я став самим собою, я пам'ятаю всі ті роки, коли був зачарований, хоча, коли був зачарований, я не міг згадати навіть, хто я. А тепер, любі друзі… та, стривайте! Я чую їхні кроки на сходах (ну, хіба не діють на нерви ці тихі кроки – шурх-шурх… тьху!) Хлопчику, замкни-но двері на ключ. Хоча стій! Є думка трохи краща. Я перехитрю цих землюків. О, Аслане, пошли мені розум! Робіть усе, як я скажу…
Він рішуче підійшов до дверей і розчахнув їх.
Розділ 12
Королева Підляндії
Тієї самої хвилини до зали ввійшли двоє землюків. Та проходити далі не стали, а зупинилися обабіч дверей і низько вклонилися. Слідом за ними в дверях з'явилася та, на яку присутні менше всього очікували чи менше всього хотіли бачити цієї миті. Так, так – це була не хто інша, як Пані-в-Зеленому, сама королева Підляндії. Переступивши поріг, вона наче до місця прикипіла: у покоях принца чужі люди (і не лише люди), срібний трон невідомо де, принц не прив'язаний і до того ж у руці в нього меч!
Королева вмить пополотніла, та Джил подумала, що це аж ніяк не та блідість, яка буває з остраху, а та, якою беруться від злості, гніву чи люті. Чаклунка зміряла принца вбивчим поглядом – поглядом, який не віщував нічого доброго, поглядом, у якому читався смертний вирок. Та раптом вона, здавалося, передумала: