— Я переконаний, що це може щось дати, але за умови, що тобі вдасться втовкмачити це їм у голови.
— Підеш зі мною спробувати?
— Ні, ні. Без мене ти матимеш більше шансів.
— Дуже дякую за обід, — сказала Люсі й вибігла з кімнати. Вона притьмом збігла сходами, якими з таким зусиллям підіймалася цього ранку, і зіткнулася внизу з Едмундом. Тут зібрались усі. Люсі відчула докори сумління, побачивши їхні занепокоєні обличчя й усвідомила, як довго вона про них не пам'ятала.
— Все в порядку! — закричала вона. — Все гаразд. Чаклун — наш друг. І я бачила Його… Аслана!
І чимдуж побігла до саду, залишивши всіх з роззявленими ротами.
Тут земля аж двигтіла від стрибків, а повітря тремтіло від криків Одноногів. І стрибки, і крики посилились, коли вони побачили Люсі.
— Іде! Іде! — заверещали вони. — Потрійне "ура" на честь цієї малявки. Ах, як ти пошила в дурні стариганя — слів нема! Але ти йому й подала урок!
— Нам невимовно прикро, — додав шеф Одноногів, — що ми не можемо потішити твоїх очей нашим справдешнім виглядом, що ми його мали перед спотворенням, бо ти б не повірила, настільки велика різниця. Отака правда, бо ніхто не заперечить, що ми зараз страшенно потворні, тож ми не будемо тебе ошукувати.
— Ех, такі ми вже є, шефе, такі ми вже є, — як відлуння повторили шість дюжин ґумових м'ячиків. — Ти добре це сказав, добре це сказав.
— Але я зовсім не вважаю, що ви бридкі, — мовила Люсі, піднімаючи голос, щоби бути почутою. — Я вважаю, що ви виглядаєте дуже гарно.
— Слухайте, що вона каже, слухайте, що вона каже, — закричали Одноноги. — Добре говориш, дівчинко. Ми дуже добре виглядаємо. Ти не знайдеш гарніших за нас. — У їхньому голосі не було ані крихти здивування і нічого не вказувало на те, щоб вони помітили, як раптово змінили думку.
— Вона каже, — повідомив шеф Одноногів, — що ми виглядали дуже гарно, поки нас не спотворили.
— Правду кажеш, шефе, правду кажеш! — заспівали хором інші. — Так вона і сказала. Ми самі чули.
— Я не казала цього! — закричала Люсі. — Я сказала, що ви зараз дуже гарні.
— Так вона сказала, так вона сказала, — притакнув шеф. — Вона сказала, що ми були дуже гарні.
— Слухайте шефа і ту малявку, слухайте їх! — заспівав хор. — Оце пара. Вони завжди мають рацію. Краще сформулювати просто неможливо.
— Але ж кожен із нас говорить протилежні речі! — закричала Люсі, тупнувши від злості ногою.
— Так, так! — закричали Одноноги.
— Немає нічого кращого, ніж речі протилежні. Говоріть так, говоріть так разом!
— З вами насправді можна збожеволіти, — сказала Люсі і здалась. Але Одноноги справляли враження цілком задоволених істот і нарешті вона зрозуміла, що загалом вона досягла успіху.
Цього дня, поки всі не вклалися спати, сталося дещо, що змусило Одноногів ще більше полюбити свої теперішні форми. Каспіян та інші нарнійці повернулися на узбережжя, аби повідомити про все Рина й решту команди. А Одноноги супроводжували їх, стрибаючи та падаючи на землю, наче футбольні м'ячі, і водночас безперестанку й голосно погоджуючись одне з одним, аж Юстас не витримав:
— Краще б уже Чаклун перетворив їх не на невидимих, а на нечутних.
Потім він пошкодував, що сказав це, бо мусив довго пояснювати Одноногам, що нечутна істота — це істота, яку не чути, і хоч це коштувало йому значних зусиль, він не був до кінця переконаний, чи насправді вони зрозуміли, що він мав на увазі, а вже особливо його збентежило, коли вони нарешті сказали:
— Ех. Він не здатен усе так чітко викласти, як шеф. Але ти навчишся, юначе! Послухай його уважно. Він тобі покаже, як треба говорити. Для тебе він мусить бути зразком промовця!
Коли вони дійшли до затоки, Рипічипові прийшла в голову геніальна ідея. Він спустив на воду свій шкіряний каяк і дав невеличкий урок веслування, чим Одноноги страшенно зацікавились. Потім він підвівся у своєму човнику і стоячи промовляв:
— Чесні та розумні Одноноги! Вам не потрібні ніякі човни. Кожен з вас має стопу, яка пречудово замінить човен. Треба просто легенько стрибнути у воду, і ви побачите, що буде.
Шеф Одноногів заходився відмовляти й застерігати інших, мовляв, вода може виявитися дуже мокрою, але один чи двоє молодиків спробували одразу, а за ними скочило кілька наступних і врешті-решт усі зробили те саме. В них це вийшло чудово. Гігантська стопа Однонога служила природним плотом або каяком, а коли Рипічип показав їм, як вирізати примітивні весла, то вже незабаром усі веслували по затоці навколо "Досвітнього Мандрівника". Вони скидалися на флотилію малих індіанських пірог з грубим карликом, що стоїть на кормі кожної з них. Вони влаштували перегони, з корабля спустили кілька бутлів вина для переможців, а всі моряки вихилились за борт корабля, захлинаючись від сміху, аж їм заболіли животи. Даффери також були у захваті від своєї нової назви — Одноноги — хоч жодного разу їм не вдалося її вимовити. "Ось ми тепер хто, — верещали вони, — Ногоїди, Міноноги, Магодяни. Це в нас уже крутилось на язику. Саме так ми й хотіли себе називати". Але незабаром вони змішали обидві назви — стару й нову — й з цього вийшло "Даффероноги" і так, напевно, вони вже й називатимуться до скону віків.
Того вечора всі нарнійці завітали на вечерю до Чаклуна. Люсі помітила, що верхній поверх дому виглядає тепер зовсім по-іншому, ніж тоді, коли вона з душею у п'ятках уперше йшла довгим коридором. Знаки на дверях усе ще здавалися таємничими, але тепер справляли враження, ніби означають щось приємне й лагідне, і навіть Бородате Дзеркало було тепер скоріше смішним, ніж страхітливим. На вечерю кожен отримав — звісно, завдяки чарам — те, що він любить найбільше, а після вечері Чаклун продемонстрував їм свої уміння у дуже приємний і корисний спосіб. Він поклав на стіл два аркуші білого пергаменту і попросив Дриніяна, щоб той детально описав йому перебіг їхньої подорожі — аж до сьогодні, і коли Дриніян розповідав, то все описане ним з'являлося на пергаменті у формі точних контурів. І вийшло з цього дві чудові мапи Східного Океану з Ґальмою, Теребинтом, Сімома Островами, Самотніми Островами, Островом Дракона, Спаленим Островом, Островом Мертвої води і самим Островом Даффероногів — все у своїх пропорціях і на своєму місці. Це були перші в історії мапи цих околиць і жодна з наступних, згодом створених за допомогою магії, не могла зрівнятися з ними в точності. Хоч міста й гори на перший погляд виглядали так, як на звичайній мапі, але коли Чаклун позичив лупу, всі побачили, як наяву, наприклад, замок, невільничий ринок і вузькі вулички Неровгейвена, все дуже чітке, хоч і дуже далеке, ніби картина, яку бачиш у бінокль, повернутий іншим боком. Єдиним недоліком цих мап було те, що берегова смуга переривалася: карта показувала лише те, що Дриніян бачив на власні очі. Коли обидві мапи були готові, Чаклун одну залишив собі, а другу подарував Каспіянові (і дотепер вона висить у Кімнаті Інструментів у Кер Паравелі). Але навіть Чаклун не зміг їм нічого розповісти про моря, розташовані далі на схід. Він сказав лишень, що близько семи років тому на острів прибув нарнійський корабель з баронами Ревіліяном, Арґозом, Мавраморном та Рапом на облавку. Тож дійшли висновку, що золоте тіло, побачене на дні Мертвої Води, вочевидь, належало баронові Рестімату.