Сіло сонце. На небі засвітилися зірки. А вогнище палало вночі, висвітлюючи темну землю, мов дороговказний маяк. Заморці боязко дивилися на нього здалеку і гадали, що ж це означає і що там відбувається. А там тривав бенкет, і найчудеснішим було те, що, і наївшись, і напившись, і настрибавшись, ніхто не поспішав додому. А коли розмови стихли, і всі почали окунів ловити, то знову-таки ніхто не пішов, а так усі разом і поснули, випроставши втомлені ноги до вогню. На галявині стало тихо-тихо – так тихо, що чутно було, як по каменях у броді Беруни дзюрчить неспляча вода. Але був і ще дехто, хто так само, як і вода, не спав. Усю ніч біля багаття сидів Аслан, і місяць радісно відблискував в його очах.
Наступного дня по всій країні розіслали гінців (переважно то були білки і птахи), яким належало донести до жителів Нарнії перший королівський указ. В указі (а він стосувався всіх, але в першу чергу заморців) говорилося, що відтепер королем Нарнії буде Каспіан, а Нарнія буде належати всім: і звірам, і гномам, і фавнам, і дріадам, і людям. Тому ті з людей, хто хочуть залишитися, можуть залишатися, а хто не бажає, – для тих Аслан підшукає інший дім. Бажаючі переселитися мають прийти до броду Беруни опівдні на п'ятий день.
Можна собі уявити, як чухали потилиці заморці, почувши цей указ. Одні (головним чином молодь), хто так само, як і Каспіан, у дитинстві слухали казки про Стародавню Нарнію, що розповідали їм няні й бабусі, були раді тому, що бабусині казки обернулися правдою, і вирішили залишитися. За цей короткий час багато з них встигли потоваришувати і зі звірами, і з гномами, і з фавнами, і з дріадами, і залишати друзів їм ніяк не хотілося. Але були й інші, – в основному ті, хто досяг посад і почестей в часи правління Міраза, – ті були похмурі та стурбовані: вони не хотіли жити на рівних із тими, кого звикли зневажати і ким керували, а також із тими, кого звикли цькувати, стріляти або викорчовувати. Із мешканців Стародавньої Нарнії заморська знать і знати нікого не бажала, окрім звіряток, та й то – не всіх, а тільки тих, із яких буде знатна печеня; мишей, наприклад, серед них не було. "Подумати тільки! – казали вони. – Брататися з ведмедями, приятелювати з борсуками і зайцями! Тьху!" "Ці дріади – справжні почвари, чи навіть гірші!" – доливали масла у вогонь ті, хто нещодавно рятувався від них утечею. "Ох, не довіряю я цьому Асланові, – раз у раз заходився бідкатися який-небудь придворний, досвідчений у палацових інтригах. – Пограє з нами в кішки-мишки, а потім до кігтя – раз! – і з'їсть. Згадуй лиш як звали! Знаємо-знаємо, самі такі!" Сумніви породжували підозри, підозри – нові сумніви, і до кінця відпущеного терміну заморці тільки й шепотілися про те, що Лев жахливо кровожерливий і хоче затягти усіх у своє лігво, а потім поодинці з'їсти. Тим не менш у призначений день і годину добра половина з них з'явилася коло броду.
До цього дня і години на краю галявини за наказом Аслана встановили дві жердини на відстані людського кроку, а між ними підвісили перекладину на такій висоті, що її не торкався головою навіть найвищий з присутніх. Таким чином, уся споруда нагадувала дверний отвір із нізвідки в нікуди. Попереду споруди стояв сам Аслан, по праву руку від нього розташувався Пітер, а по ліву – Каспіан. Позаду них півколом вишикувалися Сьюзан і Люсі, Тиквік і Трюфеліно, лорд Корнеліус і кентавр Гленсторм, Рипічип та інші. Діти і гноми неабияк потрусили гардероби Міразового замку (тепер уже колишнього), тож вбрання у посту Аслана було по-справжньому королівським – суцільно шовк та парча: білосніжні сорочки з мереживними манжетами, срібні кольчуги, мечі з інкрустованими рукоятками, позолочені шоломи з пухнастими білими плюмажами – все це блищало, сяяло і переливалося на сонці до болю в очах. Але що говорити про дітей і гномів, коли навіть тварини з задоволенням начіпляли на себе золоті ланцюги з камінням. Але на всю цю розкіш заморці (вони стояли віддалік, край галявини) навіть і не дивилися, бо живе, а не мертве золото гриви Аслана затьмарювало всі ці блискучі сухозлітки. Був ясний сонячний день. Легкий вітерець розвівав вимпели.
– Люди Заморії, – звернувся до них Аслан, – усі, хто хоче потрапити на нові землі, слухайте мої слова: я хочу відправити вас на батьківщину – батьківщину, про яку ви нічого не знаєте.
– Як ми можемо знати нашу рідну Заморію, коли нога наша там не ступала? – загомоніли заморці.
– Ви прибули в Нарнію з Заморії, – спокійно сказав Аслан. – Але в Заморію ви потрапили з іншого місця. Ні-ні, не шукайте його на картах, бо на картах його нема і бути не може. Ви прибули сюди з іншого світу, того самого, звідки прибув і Великий король Пітер.
Ледве Аслан вимовив ці слова, як серед заморців зчинився неймовірний гвалт.
– Ось вам, – кричали вони, – він так і говорить, що немає нам місця в цьому світі – точно, з'їсти збирається!
– Ага, – кричали інші, випинаючи груди і ляскаючи одне одного по спинах, – ми завжди знали, що маємо благородне походження і нічого спільного не маємо з усілякими там гномами, фавнами і тими… – як їх, дріадами! Як бачите, так воно і є – виявляється, в наших жилах тече королівська кров!
Навіть Каспіан із Пітером, хоч як вони не намагалися виказувати королівську стриманість, теж мало не підстрибнули на місці, а потім перезирнулися з доктором Корнеліусом, але той тільки знизав плечима.
– Прошу тиші, – злегка підвищив голос Аслан. Від його неголосного рику під ногами заморців здригнулася земля. Усі завмерли, мов статуї. – Як ти вже міг здогадатися, Каспіане, – звернувся Аслан до юнака, – ти не став би справжнім і законним королем Нарнії, якби ти, подібно до великих королів минулого, не вів свій рід від Адама. Багато років тому в тому світі, звідки ви родом, у великому Південному морі стався жахливий шторм, під час якого на невеликий острівець, населений тубільцями, викинуло піратський корабель. Пірати висадилися на берег і повбивали місцевих жителів, спалили їхні села, а прекрасних тубілок взяли собі за дружин. Розправившись із місцевими жителями, вони пили і гуляли, а оскільки, окрім як плавати морями, грабувати, вбивати і пити вино, робити вони нічого не вміли, то незабаром вони посварилися між собою і заходилися грабувати та вбивати один одного. І ось, під час однієї з таких сутичок, шестеро з них зі своїми дружинами втекли в глиб острова і вирішили сховатися на високій горі, де серед зубчастих скель та стрімчаків вони натрапили на глибоку печеру. Та печера була не звичайною, це був хід зі світу, де господарювали пірати, у цей, де мешкали фавни і гноми, наяди і дріади. Колись таких дір між світами було безліч, але з часом їх ставало менше, і та, виявлена піратами, була однією з останніх. Так утікачі потрапили до Заморії, що в ту пору була незаселена (чому – то вже інша історія, яку тепер не переповідатиму). Поступово нащадки перших переселенців розселилися по всій Заморії. То був суворий до жорстокості, але гордий народ. Змінилося не одне покоління, і нащадки забули, хто вони й звідки, і вважали себе тубільними заморцями. У той час у Заморії стався великий голод, тож заморці вторглися в Нарнію та захопили її. На ту пору Нарнію роздирали внутрішні чвари (які та чому – то також інша довга історія, яку теж у двох словах не переповісти), і дати відсіч загарбникам не було кому. Ось так, сер Каспіан, ваші предки і стали володарями цих земель.