Тепер хлопець побачив тьмяне світло, що падало із прочинених дверей у найдальшому кутку подвір'я. Едмунд рушив туди. До дверей вели кам'яні сходи. Едмунд піднявся ними і — на порозі лежав величезний вовчисько.
— Усе гаразд, усе гаразд, — пробурмотів хлопець сам до себе, — це лишень кам'яна подоба. Вона не завдасть мені шкоди, — і вже заніс було ногу, аби переступити через вовка, та здоровенний звір раптом скочив на ноги, погрозливо вигнув спину, роззявив велику червону пащеку і прогарчав:
— Хто тут? Хто тут? Ані руш, чужинцю. Кажи, хто ти такий.
— Якщо Ваша ласка, пане, — спробував якось відповісти Едмунд, але увесь так тремтів, що слова ледве витрушувалися з його горла, — мене звати Едмунд і я син Адамів, її величність зустріла була мене в лісі, і я приніс їй звістку про те, що брат і сестри зараз перебувають у Нарнії, — поблизенько, у бобровій хатинці. Вона… вона ж хотіла їх бачити.
— Я доповім її величності, — прогарчав вовк — А ти стій отут, на порозі, і не рухайся, якщо життя тобі хоч трішки дороге.
І вовк зник у будинку.
Едмунд стояв і чекав. Його пальці задеревіли від холоду, а серце шалено бухало в грудях. Нарешті сірий вовк, Маугрім, начальник Таємної поліції Білої Чаклунки, повернувся і сказав:
— Заходь! Заходь! Тобі пощастило, улюбленцю Королеви… А може, і не надто.
Й Едмунд пішов за вовком, пильнуючи, щоб часом не наступити йому на задні лапи.
Він опинився у довгій похмурій залі, стелю у якій підтримували численні колони. У залі, як і на подвір'ї, стояло багато статуй. Найближче до дверей була фігурка маленького фавна. На його обличчі застиг сум. Едмунд подумав собі, чи це бува не приятель Люсі. У залі світилася лише одна лампа, побіля якої сиділа Біла Чаклунка.
— Я прийшов, Ваша величносте, — вигукнув Едмунд, кинувшись до неї.
— Як ти посмів прийти сам? — крижаним тоном поспитала Чаклунка. — Хіба я не наказувала тобі привести зі собою решту?
— Даруйте, Ваша величносте, — мовив Едмунд, — я зробив усе, що зміг. Я привів їх зовсім близько. Вони зараз у маленькій хатинці на гребені греблі, трохи вище по ріці, з бобрами.
Повільний жорстокий посміх скривив губи Чаклунки.
— І це всі твої новини? — спитала вона.
— Ні, Ваша величносте, — відповів Едмунд і переповів їй усе, що встиг почути у бобровій хатинці.
— Що?! Аслан?! — скрикнула Королева. — Аслан! Це правда? Якщо виявиться, що ти збрехав мені…
— Вибачте, я тільки повторив те, що вони говорили, — затинаючись, пробелькотів Едмунд.
Та королева вже не звертала на нього жодної уваги. Вона плеснула в долоні і перед нею з'явився той самий гном, якого Едмунд бачив іще тоді.
— Готуй сани, — наказала Чаклунка, — та візьми упряж без дзвоників.
Розділ 10. Чари спадають
А тепер варто повернутися до пана Бобра та пані Бобрихи і до інших трьох дітей. Як тільки пан Бобер сказав, що важить кожна хвилина, всі тут же понатягали на себе шуби. Пані Бобриха витягла наплечники і поклала їх на стіл, примовляючи:
— Зараз, пане Бобре, хай тільки витягну окіст. А ось коробка чаю, ось цукор і сірники. І якби хто вийняв зо три хлібини з тієї шафки, що стоїть у кутку.
— Що Ви ото робите, пані Бобрихо? — вигукнула Сюзан.
— Пакую наплечники для кожного, — незворушно відповіла пані Бобриха. — Невже, ти гадаєш, ми рушимо кудись, не взявши зі собою нічого з їжі?
— Але ж у нас немає часу! — сказала Сюзан, застібаючи ґудзика на комірі. — Вона може з'явитися тут із хвилини на хвилину.
— От і я кажу, — вступив у розмову пан Бобер.
— Не говори дурниць, — відказала йому дружина. — Поміркуй сам, любий: вона добереться сюди не раніше, ніж за чверть години.
— Але ж хіба не ліпше від неї відірватися, — втрутився Пітер, — якщо хочемо поспіти до Камінного Столу швидше за неї?
— Пані Бобрихо, зрозумійте, — додала Сюзан, — як тільки вона побачить, що ми втекли, то діятиме блискавично.
— Так воно і буде, — визнала пані Бобриха. — Але нам все одно її не випередити: вона ж бо на санях, а ми пішки.
— Отже, жодної надії? — засмутилась Люсі.
— Не впадай у відчай, люба, — спокійно відповіла пані Бобриха. — Ліпше витягни ото зо п'ять чистих носовичків зі шухлядки. Звичайно, надія є. Ми не можемо її перегнати, але можемо сховатися на якийсь час, а потім пробиратися глухими стежками, яких вона не знає. Думаю, нам це вдасться.
— Правду кажеш, мамо Бобрихо, — втішився її чоловік — Проте час уже звідси забиратися.
— Слухай, чоловіче, хоч ти не гарячкуй, — промовила пані Бобриха. — Отож бо. Так воно ліпше. Ось п'ять мішків, найменшенький — для найменшої, тобто для тебе, Люсі, — додала вона, глянувши на дівчинку.
— Ой, будь ласка, ходімо вже, — попрохала Люсі.
— Ну, я майже готова, — відповіла пані Бобриха, у той час як пан Бобер узував її в чоботи. — Мабуть, швейну машинку не варто брати зі собою, вона заважка, правда?
— Так, заважка, — поспішив погодитися пан Бобер. —
Ти що, збираєшся шити в дорозі?
— Та мені серце стискається, коли подумаю, що Чаклунка буде крутити її у своїх руках, — зауважила Бобриха, — або поламає, або просто забере.
— Будь ласка, будь ласка, швидше, — заволали в один голос діти.
Нарешті вони вийшли з хати. Пан Бобер замкнув двері ("Це трохи її затримає", — пробурмотів він), і вони подалися геть, кожен зі своїм клуночком на плечах.
Заметіль саме вщухла, вгорі з'явився місяць. Друзі просувалися вервечкою: першим трюхикав пан Бобер, а за ним Люсі, Пітер, Сюзан і, нарешті, пані Бобриха. Пан Бобер вивів їх через греблю на правий берег річки, а далі вузькою стежиною, котра звивалася поміж дерев, попри саму річку. Високий берег стрімко нависав над ними.
— Ліпше триматися низини, наскільки це можливо, — сказав пан Бобер, — бо вона їхатиме горою, а сани сюди не спустяться.
Перед ними відкривався чудовий краєвид. Ним би насолоджуватись через вікно, сидячи у зручному кріслі. Люсі спершу захоплено роззиралась. Проте що довше вони йшли, то важчим робився клуночок у неї за плечима, і дівчинка вже було подумала, що більше не витримає. Вона перестала кожен раз оглядатись на блискітливий водоспад із криги на річці, на білі верхівки дерев, на яскравий місяць та зірки і перевела погляд на коротенькі лапки пана Бобра, які собі знай чалапали по снігу, наче ніколи в житті не спинялися. Невдовзі місяць зайшов за хмари і знову посипався сніг. Люсі так утомилася, що просто засинала на ходу Раптом вона помітила, що пан Бобер узяв праворуч. Вони стали підніматися услід за ним під гору у самісіньку гущавину. Дівчинка миттю струсила зі себе дрімоту, бо зауважила, що пан Бобер пірнає у нору, з усіх боків прикриту кущами. Згори цей хід зовсім не було видно. Коли Люсі зрозуміла, що відбувається, надворі ще залишався лише короткий плаский хвіст пана Бобра.