— Ви, певно, вважаєте мене за дурня! — вигукнув він.
— Сподіваюсь, ви доведете мені заради вашого ж власного добра, що це не так.
— Невже ви думаєте, що, заздалегідь попереджений [398] про вашу появу, я тримав золото в Санта-Марії? — глузливо спитав іспанець.— Ви спізнились, капітане Блад. Воно вже по дорозі в Панаму. Вночі ми повантажили золото в каное й послали охороняти його сотню солдатів. Ось так мій гарнізон став нечисленним і ось чому я без вагань здався вам у полон.
І він знову засміявся, помітивши на Бладовому обличчі розчарування.
Хвиля люті прикотилась по лавах піратів, що згромадились позад свого ватага. Новина облетіла всіх так швидко, як пробігає вогонь по пороху, і так сама закінчилась вибухом. Почулись розлючені прокльони, лиховісно заблищали зброя, пірати кинулись би на іспанського командира, який, на їхню думку, обдурив їх, і пошматували б його на місці, якби капітан Блад не обернувся до них і не заступив шлях до дона Домінго своїм тілом.
— Стійте! — крикнув він дужим, немов сурма, голосом.— Дон Домінго — мій бранець, а я дав слово честі, що йому не буде заподіяно ніякої шкоди!
Почуття всіх висловив Ібервіль, який вигукнув, не тямлячися з люті:
— І ти дотримаєш слова цьому іспанському собацюзі, який нас обдурив? Повісити його, і край!
— Він виконував свій обов'язок, і я не дозволю повісити його тільки за це.
На якусь мить Бладів голос потонув у суцільному ре-вищі, та він не поступився. Його суворий погляд, піднесена вгору рука стримувала розлючених піратів.
— Мовчіть і слухайте мене! Ви тут просто марнуєте час. Нашому лихові дуже легко зарадити. Золото вони вивезли звідси всього лише кілька годин тому. Ти, Ібервіль, і ти, Хагторп, негайно сідайте зі своїми людьми назад у човни й рушайте в дорогу. Ви повинні наздогнати іспанців раніше, ніж вони дістануться до моря, але якщо й не наздоженете, то до Панами їм добиратися ще дуже далеко, і ви встигнете перехопити їх задовго до того, як вони побачать її береги. Ну, в погоню! Волверстон зі своїм загоном чекатиме вашого повернення тут разом зі мною.
Цим він зумів стримати розлючених піратів і не дав їм винищити до ноги беззбройних іспанців. Бладові не довелося повторювати наказ двічі, пірати кинулися з форту й містечка ще швидше, ніж вдерлися туди. Незадоволення виявляли лише ті сто двадцять чоловік із загону Волверстона, які повинні були зоставатись на місці. Іспанців, [399] усіх разом, замкнули в одному з довгих бараків усередині форту, після чого пірати розбрелись по містечку в пошуках харчів та якоїсь здобичі.
Блад зайнявся пораненими. їх — і піратів, і іспанців — позносили в другий барак і повкладали на постелі з сіна й сухого листя. Поранених було чоловік п'ятдесят, з них четверта частина — пірати. Вбитими и пораненими іспанці втратили понад сто чоловік, пірати — менше сорока.
Взявши собі на допомогу півдюжини помічників, один з яких був іспанцем, що трохи розумівся на медицині, Блад мерщій почав вправляти суглоби й обробляти рани. Поринувши в це заняття, він не звертав уваги на гомін, що долинав знадвору, де тепер стояли гуртом індіанці, які були десь поховались під час бою, поки пронизливий крик не змусив його насторожитись.
Перше ніж Блад устиг запитати, що сталося, двері барака рвучко розчинились, і якась жінка, пригортаючи до грудей дитину й заточуючись, переступила поріг.
— Дон Педро! Дон Педро Сангре! — безтямно вигукувала вона, називаючи Блада на іспанський лад.
І коли Блад, нахмурившись, ступив крок їй назустріч, вона, ловлячи ротом повітря й стискаючи пальцями горло, впала перед ним навколішки і розпачливо вигукнула по-іспанському:
— Врятуйте його! Вони його вбивають, вбивають!
Це була юна тендітна істота, майже дівчинка, що ледве встигла переступити через поріг материнства. Неуважно глянувши на неї, можна було подумати, судячи з одягу й зовнішнього вигляду, що перед вами іспанська селянка, її синяво-чорне волосся й вологі чорні очі були такі, як і в багатьох андалузок, а шкіра не набагато смаглявіша. Тільки широкі вилиці та характерні, якісь темні. губи свідчили про її справжнє походження.
— Що сталося? — спитав Блад.— Кого вбивають?
Чиясь тінь лягла на освітлену сонцем підлогу, і в дверях з'явився Бразо Лярго, сповнений гідності й похмурої рішучості.
Побачивши його, жінка застигла від непереборного жаху. Говорити вона не могла.
Бразо Лярго підійшов впритул до неї. Нахилившись над нею, він поклав руку на її тремтяче плече й швидко заговорив до неї гортанною індіанською мовою, і хоч Блад не зрозумів жодного слова, проте суворий тон наказу йому був зрозумілий. [400]
Напівзбожеволівши з відчаю, нещасна жінка не зводила очей з капітана Блада.
— Він велить мені йти дивитись, як його спалять живцем! Пощадіть, дон Педро! Врятуйте його!
— Кого врятувати? — майже роздратовано спитав капітан Блад.
Бразо Лярго пояснив:
— Вона — моя дочка. Капітан Домінго, він приходити у село, вже рік тому, і забрати її з собою. Прокляття! Тепер я його засмажити, а її повести додому.— Він повернувся до дівчини.— Валюс, ти йти зі мною,— казав він далі своєю примітивною іспанською мовою.— Ти дивитись, як він горіти, потім іти назад село.
Для капітана Блада це пояснення було вичерпним. Йому зразу ж пригадалась надзвичайна запопадливість Гуанахані, з якою той переконував їх вирушити в похід по іспанське золото, згадалось і те, як ця запопадливість викликала в нього тоді підозру. Тепер Блад зрозумів усе. Організувавши цей напад на Санта-Марію, Бразо Лярго використав його і його піратів, щоб помститись за себе й повернути дочку, яку викрав Домінго Фуентес. Та хоч би якого покарання заслуговувало це викрадення, від ока Блада не сховалося й те, що незалежно від того, з власної волі пішла ця дівчина слідом за іспанським капітаном чи ні, але його дальше поводження з нею було таке, що тепер вона бажала залишитися з ним і мало не божеволіла, боячись за його життя.
— Він каже, що дон Домінго твій коханець, це правда? — спитав Блад.
— Він мій чоловік, мій закоханий чоловік, і я люблю його,— відповіла вона з пристрасним благанням у погляді.— Це наше дитя. Не дозволяйте їм убити його батька, дон Педро! О, якщо вони вб'ють Домінго,— простогнала вона,— я вкорочу собі віку.