— Вам перешкодила ваша скромність.
— Авжеж,— згодився дон Хайме.
— Але тепер, коли я вам допоміг, ви все збагнули? Брат Алонсо засмутився. Він дуже розраховував на аутодафе. Донью Ернанду спантеличила раптова зміна в поведінці її вдаваного кузена. Де й поділись його недавня пиха та зарозумілість. Тим часом дон Педро підливав масла у вогонь.
— Це також доведе його величності, що в такій малій колонії, як Пуерто-Ріко, він просто марнує ваші таланти. Я бачу вас губернатором важливіших володінь. Можливо, навіть віце-королем, хто знає... Ви проявили таке завзяття, яке рідко коли проявляли іспанські губернатори в заморських краях.
— Але як же й коли послати їх в Іспанію? — захвилювався дон Хайме.
— Ну, в цій справі я маю змогу прислужитись вашій вельможності. Я можу перевезти їх на "Святому Томасі", який має зайти за мною буквально з хвилини на хвилину. Напишіть ще одного листа до його величності про те, що надсилаєте йому ці живі докази своєї службової запопадливості, а я відвезу його разом з бранцями. Із загальною амністією треба буде почекати до того часу, поки я відпливу. Таким чином ніщо не зіпсує її. Вона буде повною і справить належне враження.
Дон Хайме був у такому захваті від пропозиції свого гостя і настільки йому вдячний, що від надміру почуттів навіть дозволив собі назвати його своїм кузеном.
Як виявилось, це рішення було прийняте дуже вчасно, тому що другого дня рано-вранці мешканців Сант-Яго розбудив гуркіт гарматного пострілу, і вони, побажавши дізнатись про його причину, побачили, що жовтий іспанський корабель, на якому прибув дон Педро, знову входить у бухту і стає на якір. [344]
Дон Педро сам знайшов губернатора, повідомив його, що то був сигнал відпливати, і ввічливо висловив свій жаль з приводу того, що обов'язки більше не дозволяють йому зловживати королівською гостинністю дона Хайме. Поки слуга-негр спаковував його речі, дон Педро пішов попрощатися з доньєю Ернандою і знову запевнив цю печальну маленьку жінку в тому, що в неї немає підстав турбуватись про свого кузена Родріго, який скоро буде з нею.
Після цього дон Хайме в супроводі ад'ютанта повіз дона Педро до міської в'язниці, де сиділи пірати.
Їх тримали в темній, з кам'яними стінами і немоще-ною долівкою камері, що освітлювалась незаскленим, з товстими ґратами віконцем, розташованим під самісінькою стелею, разом з двома десятками інших злочинців різних кольорів шкіри. Там стояв такий неймовірно густий сморід, що дон Педро аж відсахнувся, ніби від удару. Дон Хайме гучно й хрипко зареготав з такої тонкошкірості. Проте й сам видобув носовика, напахченого вербеною, і час від часу прикладав його до носа.
Волверстон і п'ятеро його товаришів, усі закуті у важкі кайдани, утворили окремий гурт трохи осторонь від решти ув'язнених. Вони сиділи навпочіпки попід стіною на гнилій вогкій соломі, що правила їм за постіль. Неголені, скуйовджені й брудні, бо не мали чим підтримувати чистоту, вони трималися гуртом, знаходячи в цій спілці силу й захист проти шахраїв і грабіжників, з якими разом сиділи. Велетень Волверстон скидався своїм одягом на купця. Дайк, що колись служив молодшим офіцером у королівському військово-морському флоті, також мав вигляд заможного городянина. Четверо інших були в бавовняних сорочках, шкіряних штанях — звичайному одязі мисливців, із кольоровими пов'язками на головах.
Ніхто з них навіть не Поворухнувся, коли рипнули на своїх важких завісах двері і до камери ввійшло півдюжини закутих у панцери іспанців із списами — почет і водночас губернаторська охорона. Коли ж поріг переступила сама ця висока персона в супроводі ад'ютанта і показного гостя, всі в'язні шанобливо, злякано посхоплювались на ноги й стали попід стінами. Тільки пірати незворушно сиділи далі. Проте вони не залишились байдужими до того, що відбувалось. Коли до камери невимушено ступив дон Педро, лінькувато спираючись на палицю з шовковими стрічками й прикладаючи до рота хусточку, до послуг якої він все ж таки вирішив за краще вдатись, Волверстон [345] засовався на брудній соломі, і його єдине око — друге він втратив під Седжмором — зробилось круглим від неймовірної люті.
Дон Хайме помахом руки показав на бранців.
— Ось вони, ваші кляті пірати, дон Педро, тримаються купи, наче зграя вороння.
— Оці? — пихато 'перепитав дон Педро, показавши на піратів палицею.— Слово честі, вигляд цих негідників цілком відповідає їхньому ремеслу.
Волверстон блиснув оком ще лютіше, але продовжував зневажливо мовчати. Затятий волоцюга, це зразу було видно.
Дон Педро — величний у своєму чорному, розшитому сріблом одязі, втілення гордості й могутності Іспанії — наблизився до піратів. Опецькуватий губернатор, одягнутий у блідо-зелену сорочку з тафти, ступив разом з ним і зупинившись перед піратами, звернувся до них з такою промовою:
— Ну, англійські собаки, зрозуміли тепер, що таке могутність Іспанії? А зрозумієте ще краще, перш ніж здохнете. Я позбавляю себе втіхи повісити вас, як намірявся, і посилаю вас в Мадрід як поживу для вогнища.
Волверстон люто зиркнув на нього.
— Ви поводитесь' шляхетно,— промовив він поганю-щою, але зрозумілою іспанською мовою.— Шляхетно, як усі іспанці, ображаєте беззахисних.
Губернатор накинувся на Волверстона з брутальною лайкою, що так легко приходить на язик розлюченому іспанцю. Нарешті дон Педро, доторкнувшись до його руки, зупинив свого родича.
— Чи варто даремно витрачати порох? — зневажливо промовив він.— Це тільки затримує нас у цьому смердючому кублі.
Пірати якось спантеличено витріщились на нього. І дон Педро рвучко обернувся,
— Ходімо, доке Хайме,— голос його прозвучав владно.— Нехай їх виведуть звідси. "Святий Томас" чекає нас, і скоро почнеться приплив.
Губернатор, здавалося, ме знав, що робити. Потім, востаннє сипонувши на піратів лайкою і образами, він звелів ад'ютантові вивести їх і набундючено пішов слідом за своїм гостем, який уже був біля дверей. Ад'ютант віддав наказ своїм людям. Брутально лаючись і штовхаючи піратів ратищами списів, солдати заходились підганяти їх. Пірати підвелись і, брязкаючи кайданами на руках [346] і ногах, повільно вийшли на сонце і свіже повітря. Приречені до смерті на шибениці люди, брудні й виснажені, стомлено потяглись через площу, де під морським бризом гнулись пальми і стояли місцеві жителі, що прийшли подивитись на них. Ось нарешті й мол, біля якого погойдувалась на хвилях восьмивесельна барка.