Проте час минав, а крім лісового шуму та пташиних голосів не чути було нічого. Туман порідшав, сонце підбилося досить високо і стало пригрівати, а вони все лежали. Нарешті Глава, якому обридло лежати й мовчати, нахилився до вуха Збишка й почав шепотіти:
Пане... Коли бог дасть, що жоден з псявір не втече, то хіба ми не могли б уночі підійти до замка, переправитись і здобути його зненацька?
Ти думаєш, що там не стережуть човнів і що в ворога немає гасла?
— Човни стережуть, і гасло є, — прошепотів чех, — але полонені під ножем, скажуть гасло, навіть самі до них обізвуться по-німецьки. Аби тільки дістатись на острів, тоді замок...
Він замовк, тому що Збишко, почувши з дороги нарікання ворони, раптом затулив йому долонею рота.
— Цить! Мовчи! — сказав він.— Це гасло!
Через деякий час на дорозі з'явився жмудин на низенькому кудлатому коні, копита якого були обвинуті баранячою шкурою, щоб не чути було тупоту й не видно слідів на болоті.
Їдучи, він швидко поглядав на обидва боки і раптом, почувши з гущавини відповідь на каркання, югнув у ліс і за хвилину був коло Збишка.
— Ідуть!.. — сказав він.
XIX
Збишко поквапливо став розпитувати, як вони йдуть, скільки кінноти і скільки піших кнехтів, а насамперед, чи далеко вони. З відповіді жмудина він довідався, що загін складається не більш як із ста п'ятдесяти воїнів, з них — п'ятдесят кінних під проводом не хрестоносця, а якогось світського рицаря, що загін іде в строю і провадить за собою порожні вози з запасними колесами, а поперед загону, на відстані подвійного польоту стріли, йде сторожа з восьми чоловік, яка часто з'їжджає з шляху та обшукує бір і зарості, і нарешті, що загін знаходиться за чверть милі звідси.
Збишкові не сподобалось, що хрестоносці йдуть в строю. Він з досвіду знав, як трудно в такому разі розірвати ряди дисциплінованих німців і як така "купа" вміє боронитися при відступі, ніби дикий кабан, оточений зграєю собак. Натомість його втішила звістка, що вони не далі як за чверть милі: з цього він зробив висновок, що вислана ним раніше частина загону вже зайшла німцям у тил і, коли вони будуть розбиті, не пропустить назад жодної живої душі. Щодо розвідки, яка йшла поперед загону, то Збишко не надавав їй великого значення; він заздалегідь наказав своїм жмудинам пропустити її не чіпаючи, а якщо вона заглибиться в ліс — всіх до одного переловити.
Але виявилось, що останній наказ був зайвим. Розвідка незабаром підійшла. Жмудини, поховавшись у западинах коло самого шляху, добре бачили кнехтів, які, спинившись на повороті, почали між собою розмовляти. Начальник, кремезний рудобородий німець, знаком наказавши їм мовчати, став прислухатися. Видно було, що він деякий час вагався, чи не з'їхати в бір, нарешті, чуючи лише стукіт дятлів, очевидно подумав, що якби в лісі хтось ховався, то птаство не поводилося б так спокійно, і, махнувши рукою, повів розвідку далі.
Збишко переждав, поки німці не зникли за наступним поворотом, потім на чолі краще озброєних воїнів тихо наблизився до самої дороги. Були між ними Мацько, чех, двоє влодик з Ленкавиці, три молодих рицарі з-під Цеханова та кільканадцять значніших, краще озброєних жмудських бояр. Ховатись далі не було потреби, тому що Збишко мав намір, як тільки з'являться німці, висунутись на середину дороги, вдарити в них і розірвати їхні ряди. Якби це вдалося і якби загальна бійка перетворилась на окремі сутички, він міг бути певний, що жмудини впораються з німцями.
І знов настала тиша, яку порушував тільки звичайний лісовий шум. Але незабаром до слуху воїнів із східного боку долинув і гомін людських голосів. Спочатку змішані й досить, віддалені, вони поступово наближались і ставали виразнішими.
В ту ж мить Збишко вивів загін на середину дороги і поставив клином. Сам він стан на чолі, маючи безпосередньо за собою Мацька її чеха. В наступному ряду стояло три чоловіка, а в дальшому чотири. Всі були озброєні добре; правда, їм бракувало "дерев", або рицарських, списів, бо в лісових походах вони дуже заважали; натомість в руках у них були короткі й легші жмудські піки для першого удару, а мечі й сокири коло сідел для боротьби в тисняві.
Глава пильно наставив вуха, прислухався, а потім шепнув Мацькові:
— Співають, трясця їх матері!
— Дивно мені, що їх і досі не видно,— відповів Мацько.
Збишко, який вважав, що далі ховатись і мовчати вже зайво, обернувся і сказав:
— Це тому, що дорога йде понад струмком і має багато поворотів. Ми зустрінемось несподівано, а це ще краще.
— А веселої якоїсь співають! — знову сказав чех. Німці й справді співали зовсім не побожної пісні,
що легко було визначити з самого мотиву. Прислухавшись, можна було також відрізнити, що співає не більш як кільканадцять чоловік, а всі підхоплювали тільки приспів, який громом розлягався по лісі.
Так вони, веселі й життєрадісні, йшли назустріч смерті.
— Скоро ми їх побачимо,— сказав Мацько.
Обличчя його раптом спохмурніло й набрало якогось вовчого виразу, що свідчив про його невблаганну й озлоблену вдачу. До того ж він і досі не помстився за той постріл з самостріла тоді, коли їздив з листом Вітольдової сестри до магістра рятувати Збишка.
Тепер серце його заклекотіло й жадоба помсти немов облила окропом.
"Погано доведеться тому, котрий першим з ним зчепиться", подумав Глава, глянувши на старого рицаря.
Тимчасом вітер виразно доніс приспів, що його повторювали всі німці хором: "Тандарадей! Тандарадей!" — і зараз же чех почув слова пісні.
Раптом пісня обірвалася, бо по обидва боки дороги розляглося таке галасливе каркання, немов у цьому закутку лісу відбувався воронячий грай. Німців здивувало, відкіля тут взялося стільки ворон і чому вони каркали внизу, а не в верховітті. В цю мить на повороті показався перший ряд кнехтів і зупинився, наче вкопаний, побачивши навпроти себе незнаних вершників.
А Збишко в ту ж мить нахилився в сідлі, вдарив коня острогами й поскакав:
— За мною!
За ним поскакали й інші. З обох боків бору розлігся страхітливий крик жмудських воїнів. Близько двохсот кроків відділяло Збишкових людей від німців, які вмить нахилили ліс списів навпроти вершників, а дальші шеренги з такою ж швидкістю обернулися лицем в обидва боки бору, щоб боронитися від нападу з боків. Польські рицарі здивувалися б з їх спритності, якби мали на це час і якби коні не мчали їх з неймовірною швидкістю на спрямовані проти них блискучі списи.