— Справжня наша кров!
А зброєносець Глава зрадів ще більш, ніж Мацько, бо для нього не було більшої втіхи, ніж бій.
Не знаю,— сказав він,— як битимуться оці наші люди, але йдуть тихо, не порушують порядку і, як видно, з великою охотою. Якщо той Скірвоїлло все добре обміркував, то жодна жива душа звідси не вийде.
Дасть бог, мало хто з них вирветься,— відповів Збишко.— Але я наказав брати якнайбільше полонених, а коли б трапився серед них рицар, то ні в якому разі не вбивати.
— Чого ж то так, пане? — спитав чех. Збишко відповів:
— Стежте й ви, щоб було так. Якщо рицар — гість, то він вештається по містах, по замках, бачить багато людей і знає багато новин, а якщо орденський, то й ще більше. Сказати по совісті, я й приїхав сюди, щоб схопити когось значнішого й потім зробити обмін. Один мені цей спосіб тільки й залишився... якщо взагалі залишився.
Він дав коневі остроги й виїхав наперед загону, щоб віддати останні розпорядження і разом з тим позбутися сумних думок, для яких не залишалося й часу, бо вибране для засідки місце вже було недалеко.
Чому молодий пан такий певний, що його дружина ще жива і перебуває в цих краях? — запитав чех.
Бо якщо Зігфрід не замордував її в Щитні одразу під гарячу руку,—відповів Мацько,— то напевне можна сподіватися, що вона ще жива. А якби він був її замордував, то щитнинський ксьондз не розказував би нам усього того, що чули ми і Збишко. Тяжка то річ навіть для пайжорстокішої людний підняти руку, на беззахисну жінку, а тим більш на невинну дитину.
Тяжка річ, але не для хрестоносця. А діти князя Вітольда?
Це правда, що в них вовчі серця, але правда й те, що в Щитні він її не вбив, а попрямував десь у цей бік і, може, сховав її тут у якомусь замку.
— Ех, якби вдалося здобути цей острів і замок!
— Ти тільки глянь на цих людей,— сказав Мацько.
— Певне! Певне! Але є в мене одна думка, яку я скажу молодому панові.
— Хоч би їх у тебе було й десять, списами мурів не розвалиш.
І Мацько показав на частокіл списів, якими була озброєна більша частина воїнів, потім запитав:
— Бачив ти коли-небудь таке військо?
Чех і справді нічого подібного не бачив. Поперед нього їхав загін воїнів густого, безладною юрбою, бо в бору й серед кущів трудно було триматися в шеренгах. Піхотинці змішалися з вершниками і, щоб не відставати, держалися за гриви, сідла й кінські хвости. На плечах у воїнів були вовчі, ведмежі й рисячі шкури, на головах стирчали то кабанячі ікла, то оленячі роги, то кудлаті вуха, так що коли б не зброя, що стриміла вгору, не осмолені луки та сагайдаки з стрілами за плечима, сторонньому глядачеві, особливо в тумані, могло б здатися, що то зграї диких звірів вирушили з лісових хащ і йдуть кудись, гнані жадобою крові або голодом. В цьому видовищі було щось страшне і незвичайне, наче відбувався "гомон", під час якого, за народним повір'ям, зриваються з місця і йдуть світ за очі не тільки звірі, а навіть каміння та кущі.
Побачивши цей тлум, один з ленкавицьких влодик, що прибули сюди разом з чехом, під'їхав до нього, перехрестився і сказав:
— Во ім'я отця й сина! Та ми ж їдемо з зграєю справжніх вовків, а не з людьми.
Хоч Глава й сам уперше бачив таке військо, проте відповів як досвідчений чоловік, який все знає і ні з чого не дивується:
— Вовки ходять зграями тільки взимку, але хрестоносцями можна поживитися й весною.
Справді була вже весна — травень! Ліщина, що росла в бору, вже вкрилася яскравою зеленню. З-під пухнастого й м'якого моху, по якому безшумно ступали воїни, пробивалися білі й синюваті анемони, молоді ягідники та зубчаста папороть. Змочені рясними дощами, дерева пахли вологою корою, а від лісового грунту били гострі пахощі опалої глиці та прілого листя. Сонце мінилося веселкою в великих краплях роси серед листя, і птаство радісно щебетало вгорі.
Збишко наказав іти швидше. Через деякий час він знову приїхав назад, до Мацька, чеха й мазурських добровольців. Надія на добру битву значно оживила його, бо на обличчі не видно було звичайного суму і очі блищали, як і раніш.
— Ну! — гукнув він.— Тепер нам треба йти попереду, а не позаду.
І повів їх наперед загону.
— Слухайте,— казав Збишко далі,— може, заскочимо німців зненацька, але якщо вони встигнуть вишикуватись, то ми вдаримо першими, бо панцери нащі міцніші й мечі кращі.
— Так воно й буде! — сказав Мацько.
Одні міцніше повмощувались у сідлах, наче вже зараз мали йти в бій, другі набрали в груди повітря й попробували, чи легко виходить із піхов меч.
Збишко ще раз повторив їм, що коли серед піших кнехтів знайдуться рицарі або ченці в білих плащах поверх панцерів, то щоб не вбивати їх, а брати в неволю, потім знову поскакав до провідників і за хвилину спинив загін.
Вони підійшли до дороги, яка від переправи на острів ішла в глиб країни. Власне, це ще не була справжня дорога, а швидше недавно пробита через ліс. Доріжка, вирівняна настільки, щоб по ній могли сяк-так пройти вози та військо. По обидва боки стіною стояв високий ліс і навалом лежали стовбури зрубаних сосон. Ліщина місцями була така густа, що зовсім заступала глибінь лісу. Збишко вибрав місце для засідки на повороті, щоб німці, підходячи, не могли побачити їх здаля, а також не мали часу ні відступити, ні вишикуватись для бою. Там він розташував загін по обидва боки дороги і наказав ждати ворога.
Звиклі до бору й лісової війни жмудини так уміло причаїлися за стовбурами, в западинах, в кущах ліщини та в заростях молодих ялин, наче крізь землю провалились. Не озивався жодний чоловік, не форкнув ні один кінь,. Вряди-годи коло причаєних людей пробігав дрібний або великий лісовий звір і, майже наскочивши, на .них, .злякано і з гарчанням, кидався вбік. Вітер то з,рив,ався. і наповнював бір урочистим і рівним шумом, то вщухав, і тоді чути було лише далеке кування зозулі та близьке постукування дятлів.
Жмудини з радістю прислухалися до цих звуків, бо зокрема дятел вважався у них провісником добра. Птахів цих у бору було повно, і їх, швидкий наполегливий стукіт долинав з усіх боків і.нагадував працю людини. Створювалось таке враження, що в кожного з них була своя майстерня і кожен з самого ранку взявся до пильної роботи. Мацькові й мазурам здавалося, що вони чують, як теслі прибивають на новій хаті крокви, і їм згадалися рідні місця.