— Говори на відстані, невільнику! Чого ти хочеш? _— Я випустив з неволі Бергова і прийшов сам, а ви
обіцяли за це віддати мені дочку, яка тут у вас перебуває.
Хто тобі обіцяв? — спитав Данфельд.
По совісті й вірі — ти, комтуре!
Свідків у тебе нема, але вони й не потрібні, коли йдеться про честь і слово.
Заради твоєї честі! Заради честі Ордену! — вигукнув Юранд.
В такому разі дочку тобі віддадуть! — відповів Данфельд.
Потім він звернувся до присутніх і сказав:
— Все, що тут його спіткало,— невинна іграшка проти його лихих вчинків і злочинів. Та коли ми обіцяли повернути йому дочку, якщо він з'явиться й упокориться нам, то знайте, що слово хрестоносця має бути таким незламним, як і боже слово, і що тій дівці, яку ви відбили у розбійників, зараз даруємо волю, а після належної покути за гріхи проти Ордену дозволимо повернутися додому і йому.
Декотрих ці слова здивували: знаючи Данфельда і його давню ненависть до Юранда, вони не сподівалися від нього такої порядності. Тому старий Зігфрід, а також Ротгер і брат Готфрід поглядали на нього, здивовано зводячи брови та морщачи лоби, але Данфельд удав, ніби не бачить тих запитальних поглядів, і сказав:
— Твою дочку ми одішлемо з охороною, а ти зостанешся тут, поки наша охорона не повернеться безпечно та поки не заплатиш викупу.
Юранд сам трохи здивувався, бо вже втратив був надію, що його самопожертва чимось допоможе Данусі, тому майже з вдячністю глянув на Данфельда й відповів:
— Бог тобі віддячить, комтуре!
— Знай, які ми, Христові рицарі,— сказав Данфельд. На це Юранд відповів:
Звичайно, він всемилосердний! Але я довгий час не бачив дочки, тому прошу дозволу подивитись на неї й благословити.
Не інакше, як в присутності нас усіх, щоб ми були свідками нашої віри й милості.
Сказавши це, Данфельд звелів замковому зброєносцеві привести Данусю, а сам підійшов до де Леве, Ротгер а і Готфріда, які обступили його й почали з ним жваву розмову.
— Не заперечую, хоч і мав інший намір,— промовив старий Зігфрід.
А запальний, відомий хоробрістю й підступністю
Ротгер сказав:
— Як так? Не тільки дівку, а й цього диявольського пса випустиш, щоб знов кусався?
Він тебе ще не так укусить! — вигукнув Готфрід.
Нічого... заплатить викуп! — недбало відказав Данфельд.
Нехай би він оддав чисто все, то однак за рік удвоє злупить.
Не заперечую щодо дівчини,—повторив Зігфрід,— але від цього вовка не раз ще плакатимуть орденські овечки.
— А наше слово? — усміхаючись, спитав Данфельд. — Говорилося інакше...
Данфельд здвигнув плечима.
— Мало вам було втіхи? —запитав він.—Хочете більше?
Кнехти знов оточили Юранда й почали вихваляти благородний вчинок Данфельда, що свідчив про доброзвичайність всіх членів Ордену:
— А що, розбишако! сказав капітан замкових лучників.— Твої поганські товариші не так вчинили б з нашим християнським рицарем!
— Хіба ти не пив нашої крові?
— А ми тобі за камінь хлібом платимо...
Але Юранд уже не зважав ні на пиху, ні на погорду в їх словах: серце його розчулилось, очі змокріли. Він сподівався, що от-от побачить Данусю і.побачить саме з їхньої ласки, тому дивився на них майже з жалем і, нарешті, відповів:
— Правда! Правда! Бував я з вами жорстоким, але... ніколи не був зрадливим.
В цей час у другому кінці залу раптом залунав голос: "Ведуть дівку!" —і все одразу затихло. Солдати розступились на два боки, бо жоден з них досі не бачив Юрандівни, оскільки Данфельд завжди зберігав у таємниці свої вчинки; більшість навіть не знала, що вона перебуває в замку, а ті, котрі знали, пошепки розказували іншим про її надзвичайну вроду. Тепер всі очі звернулись до дверей, з яких вона мала вийти.
Тимчасом зайшов зброєносець, за ним всім відома орденська черниця, та сама, що їздила в лісовий палац, а за нею — дівчина в білому вбранні, з розпущеним волоссям, перев'язаним на лобі стрічкою.
І раптом у залі, немов грім, прокотився страшний регіт. Юранд, що скочив був спочатку назустріч дочці, швидко відступив і побілів, як полотно; він з жахом дивився на гостроверху голову, на сині губи й невиразні очі придуркуватої дівчини, яку йому привели замість Данусі.
Це не моя дочка! — сказав він тривожним голосом.
Не твоя дочка? — вигукнув Данфельд.— Клянусь святим Ліберієм Падеборнським! Це, мабуть, ми відбили в розбійників не твою дочку, або її якийсь чарівник замінив, бо іншої в Щитні немає.
Старий Зігфрід, Ротгер і Готфрід, здивовані хитрістю Данфельда, швидко перезирнулись, але не встигли нічого сказати, бо Юранд почав вигукувати розпачливим голосом:
— Є вона! Є в Щитні! Я чув, як вона співала, чув голос моєї дитини!
Данфельд звернувся до присутніх і спокійно та виразно промовив:
— Беру всіх присутніх за свідків, а надто тебе, Зігфріде з Інсборка, і вас, побожні брати, Ротгере й Готфріде, що, зважаючи на слово й обіцянку, віддаю ту дівку, про яку побиті нами розбійники казали, ніби вона — дочка Юранда із Спихова. А коли це не вона, то тут немає нашої провини, це швидше воля господа нашого, який таким способом захотів віддати Юранда в наші руки.
Зігфрід і два молодших брати схилили голови на знак того, що чують і в разі потреби можуть засвідчити. Потім хрестоносці знову швидко перезирнулися,— все це було більше, ніж вони могли сподіватись: схопити Юранда, не віддати йому дочки і влаштувати видимість додержання обіцянки, хто інший міг би так зробити!
Але Юранд упав навколішки і став заклинати Данфельда всіма реліквіями Мальборга та кістьми його батьків віддати йому справжню дочку й не чинити, як ошуканець і зрадник, який ламає присягу й порушує обіцянки. В голосі його було стільки розпачу і щирості, що декотрі почали догадуватись про обман, а декотрі подумали, що, може, якийсь чарівник і справді змінив образ дівчини.
— Бог бачить твою зраду! — благав Юранд.— В ім'я ран господніх, в ім'я твоєї смертної години віддай мені мою дочку!
Підвівшись, він пішов до Данфельда, зігнутий удвоє, немов хотів обійняти його коліна. Очі його блищали, як у божевільного, в голосі вчувався то біль, то тривога, то розпач, то погроза. Данфельд, слухаючи в присутності всіх обвинувачення в зраді й ошуканстві, став задихатися від гніву, що полум'ям шугнув йому в обличчя, і, бажаючи остаточно розтоптати нещасного, підійшов до нього і, нахилившись до самого вуха, прошепотів крізь зціплені зуби: