Юранд колись бився з Данфельдом, а потім двічі бачив його в ролі посла при дворі мазовецького князя, але з того часу вже минуло кілька років; незважаючи на сутінки, він пізнав його відразу й по повноті, і по обличчю, нарешті, по тому, що той сидів за столом посередині, в кріслі з поручнями, тримаючи на одному з них руку в лубку. Праворуч від нього сидів старий Зігфрід де Леве з Інсборка, непримиренний ворог польського народу взагалі і особливо Юранда з Спихова; ліворуч сиділи молодші брати Готфрід і Ротгер. Данфельд запросив їх навмисне, щоб бачити його тріумф над грізним ворогом, а разом з тим навтішалися плодами зради, яку вони спільно замислили й допомогли доконати. Тепер вони спокійнісінько сиділи, одягнені в темну одежу з м'якого сукна, з легкими мечами при боці — радісні, певні себе, і поглядали на Юранда з тією пихою і незмірною погордою, яку завжди носили в серцях до слабших і переможених.
Довгий час тривало мовчання; хрестоносці хотіли навтішатися виглядом воїна, якого вони досі боялись і який тепер стояв перед ними з опущеною на груди головою, одягнений у покутницький рядняний мішок, з мотузком на шиї, на якому висіли піхви меча.
Вони, видно, хотіли, щоб приниження Юранда бачило якнайбільше людей, тому що крізь бічні двері, які вели до інших кімнат, заходив, хто хотів, і незабаром майже половина залу наповнилась озброєними людьми. Всі вони з незмірною цікавістю споглядали Юранда, голосно розмовляли й робили про нього всілякі зауваження. А він, зваживши це, пройнявся надією і подумав: "Якби Данфельд не хотів додержати обіцянки, то не скликав би стільки свідків".
Тимчасом Данфельд махнув рукою, щоб присутні замовкли, і дав знак одному із зброєносців, який підійшов до Юранда і, схопивши рукою за мотузок, що обвивав шию, підтягнув його на кілька кроків ближче до стола.
Данфельд з тріумфом глянув на присутніх і сказав:
Дивіться, як могутність Ордену перемагає злість і пиху.
Дай боже, щоб так було завжди! — відповіли присутні.
На хвилину знов усі замовкли, потім Данфельд звернувся до бранця:
— Кусав ти Орден, як скажений пес, тому бог дав, що тепер, як пес, стоїш перед нами з мотузком на шиї, ждучи пощади і змилування.
— Не рівняй мене з псом, комтуре, — відповів Юранд, — цим ти применшуєш честь тих, хто зі мною бився й поліг від моєї руки.
Почувши це, озброєні німці загомоніли: невідомо було, чи їх розгнівила сміливість відповіді, чи вразила її слушність.
Але комтурові не сподобався такий поворот розмови, і він сказав:
— Дивіться, він ще й тут плює нам у вічі своєю гордістю й пихою.
А Юранд, піднявши руки вгору, як людина, котра закликає в свідки небо, відповів, киваючи головою:
— Бог свідок, що моя гордість залишилась за брамою вашого замка. Бог свідок, і він судитиме, чи не зганьбили ви самі себе, зганьбивши мою рицарську гідність. Рицарська честь єдина, і кожен пасований повинен її шанувати.
Данфельд нахмурив брови, але в цю мить замковий блазень почав бряжчати ланцюгом, на якому тримав ведмедя, і закричав:
— Проповідь! Проповідь! Приїхав проповідник з Мазовії! Слухайте! Проповідь!..
Потім звернувся до Данфельда:
— Пане! Коли дзвонар завчасно розбудив графа Розенгейма на проповідь, той наказав йому з'їсти геть усього мотузка від дзвона; у цього проповідника також мотузок на шиї — накажіть йому його з'їсти, перш ніж він скінчить проповідь.
Сказавши це, він трохи занепокоєно глянув на комтура, бо не був певний, чи той засміється, чи накаже відшмагати його за несвоєчасне втручання. Але орденські брати, лагідні, згідливі й навіть покірні, коли не відчували за собою сили, були незмірно жорстокі до переможених. Тому Данфельд кивнув блазневі головою, даючи знак, що дозволяє знущатися, та й сам вибухнув такою нечуваною грубістю, що на обличчях декотрих молодих зброєносців позначилося здивування.
— Не нарікай, що тебе зганьблено, — сказав він,— бо коли б я тебе навіть зробив псарем, То й псар орденський ліпший за вашого рицаря!
Блазень обісмілився і почав кричати:
— Принеси шкребло та вичеши мені ведмедя, а він тобі за те патли лапою розчеше!
Подекуди в юрбі залунав сміх, а з-за плечей орденських братів загорлав чийсь голос:
Влітку будеш очерет на озері косити!
І раки на стерво ловити! — гукнув другий. А третій додав:
А зараз іди відганяти ворон від повішаних! Тут тобі роботи вистачить.
Так вони знущалися з страшного їм колись Юранда. Поступово розвеселилися всі присутні. Декотрі, вийшовши з-за столу, почали підходити до полоненого, роздивлятися на нього зблизька та кпити: "То це і є той дикий кабан із Спихова, якому наш комтур повибивав ікла? У нього, певно, запінений рот. Хотів би когось укусити, але не може!" Данфельд та інші орденські брати, які спочатку хотіли надати цій зустрічі якоїсь урочистої видимості суду, тепер побачили, що справа обернулася інакше, самі повставали з лав і змішалися з тими, котрі наблизились до Юранда.
Правда, старому Зігфрідові з Інсборка це не подобалось, але сам комтур сказав йому: "Не хмуртеся, далі буде ще краща забава!" І вони також почали оглядати Юранда. Це була неабияка нагода, бо ті рицарі й кнехти, котрі бачили його так близько раніш, звичайно потім заплющували очі навіки. Декотрі казали: "Він плечистий, хоч і одягнений в кожух під мішком; його можна б обвинути горохвинням і водити по ярмарках..." Декотрі почали гукати, аби їм дали пива, щоб провести цей день ще веселіше.
І через деякий час справді задзвеніли високі дзбани, а темний зал сповнився духом пивної піни. Розвеселившись, комтур сказав: "Воно, власне, й добре, нехай не думає, що його поганьблення така вже важлива річ!" Вони знову підходили до нього і, штовхаючи кухлями під бороду, казали: "Хотів би й ти випити, мазурське мурло!", а деякі, наливаючи на долоні пива, бризкали йому ним в очі. А він стояв серед них затурканий, ослаблий; нарешті, почуваючи, що більш не витримає, рушив до старого Зігфріда й почав голосно кричати, щоб заглушити гомін у залі:
— Задля мук спасителя, задля спасіння душі віддайте мені мою дитину, як обіцяли!
Він хотів ухопити праву руку старого комтура, але той швидко відступив од нього і сказав: