Почувши це, княгиня й Дануся голосно заплакали й разом із Збишком почали голосити та приказувати, як приказують прості люди, коли їм доводиться розлучатись. В тому голосінні вчувалося щось обрядове, це був напівплач, напівспів, що плине з простих душ так само природно, як сльози з очей.
Гей, не поможе нам уже ридання, Бо прощаємось, моє кохання. Вже ридання не поможе, Бо прощаємось, небоже, Прощаємось — гей!..
Збишко останній раз пригорнув Данусю до грудей і тримав довго, поки йому стало духу і поки княгиня не одірвала її від нього, щоб одягти в дорогу.
Тимчасом зовсім розвиднілось. В домі вже всі повставали й почали поратись. До Збишка зайшов зброєносець чех довідатись про здоров'я й дістати накази.
— Присунь ліжко до вікна,— сказав йому рицар. Чех зробив це легко, але здивувався, коли Збишко наказав йому відчинити вікно. Проте він виконав і цей наказ, тільки вкрив пана своїм кожухом, бо надворі було, холодно і хмурно, йшов м'який лапатий сніг...
Збишко дивився в вікно: на подвір'ї крізь густий сніг видно було санки, а круг них — на кудлатих І па-, руючих конях сиділи Юрандові люди. Всі були озброєні, а в деяких поверх кожухів були панцери, в яких, відбивався блідий і хмурний світанок. Ліс майже цілком закрило сніговою запоною, насилу можна було, побачити пліт і ворота.
Дануся ще раз вбігла в Збиткову кімнату, вже закутана в кожушок та лисячу шубу; вона ще раз обняла його за шию і ще раз сказала на прощання:
— Хоч я і їду, але я твоя.
А він цілував її в руки, в ледве видні з-під лисячого хутра щоки й очі і казав:
— Хай тебе бог береже! Тепер ти моя, моя до смерті!
І коли її знов одірвали від нього, він підвівся, наскільки міг, припав головою до підвіконня і дивився; крізь густий сніг, немов крізь якусь, заслону, він бачив, як Дануся сідала в санки, як княгиня довго тримала її в обіймах, як її цілували придворні панни і як ксьондз Вишонек хрестив її на дорогу. Коли вже мали рушати, вона ще раз обернулася до нього й простягнула руку:
Оставайся з богом, Збишку!
Дай боже побачитись в Цеханові...
Сніг ішов такий густий, немов хотів усе приглушити і приховати, отож останні слова дійшли до них притишені, і обом здалося, що вони перегукуються вже здалека.
XXVI
Після снігових завірюх настали сильні морози й погожі дні. Вдень ліси іскрилися в сонячному промінні, лід скував річки й багна. Ночі були ясні, і мороз так лютував, що в лісі тріщали дерева; птаство зліталося ближче до осель; дороги стали небезпечні від вовків, які збиралися в величезні зграї й нападали не тільки на поодиноких людей, а й на цілі села. Проте людям радісно було в димних хатах біля вогнищ — після холодної зими вони передбачали врожайне літо й весело чекали недалеких різдвяних свят. Князівський лісовий палац обезлюднів. Княгиня з двором і ксьондзом Вишонеком виїхала до Цеханова. Збишкові значно полегшало, але він ще не міг сидіти на коні, тому залишився в палаці разом з своїми людьми, з Сандерусом, із зброєносцем чехом та з місцевими слугами, за якими наглядала статечна шляхтянка, що виконувала обов'язки господині.
Душа рицаря рвалася до молодої дружини. Правда, для нього була незмірною втіхою думка, що Дануся вже його і що ніяка людська сила неспроможна у нього її відняти, але та сама думка посилювала його тугу. Він цілі дні зітхав, дожидаючи тієї хвилини, коли зможе залишити палац, і міркував, що тоді робити, куди їхати і як здобутися на ласку Юранда. Часом його поймав великий неспокій, але взагалі майбутнє уявлялось йому радісним. Кохати Данусі,ку й трощити шоломи з павиним пір'ям — ось яке мало бути його життя. Збишкові частенько хотілося поговорити про це з чехом, якого він полюбив, але він помітив, що чех, всією душею відданий Ягенці, неохоче розмовляє про Данусю, до того ж, Збишко, зв'язаний таємницею, не міг йому сказати всього, що сталося.
Однак здоров'я його що день, то ставало ліпше. За тиждень до різдва він уперше сів на коня, і хоч відчував, що не міг би зробити цього в панцері, проте підбадьорився. Збишко не сподівався, що скоро може виникнути якась потреба надіти панцер і шолом, але був певний, що в крайньому разі у нього вистачить сили й на це. Щоб згаяти час, пробував у кімнаті підіймати меч, і виходило непогано; виявилось, що сокира для нього ще важка, але Збишко вважав, що коли вхопити топорище обома руками, то він здолає вже махнути нею як слід.
Нарешті за два дні до різдва він наказав вимостити сіном сани, посідлати коні й об'явив чехові, що вони поїдуть до Цеханова. Вірний зброєносець трохи стурбувався, але Збишко сказав йому:
— Це не твоє діло, Гловачу (так він називав його на польський кшталт). Нічого нам робити в цьому палаці, а хоч би я й захворів, то в Цеханові буде кому доглянути. Втім, я поїду не верхи, а в санях, по шию в сіні і під шкурами, а на коня пересяду вже під самим Цехановом.
Так воно й було. Чех уже вивчив свого молодого пана і знав, що не слід йому противитись, а ще гірше вмить не виконати його наказу; і вони через годину вирушили. Коли вже від'їжджали, Збишко побачив, що й Сандерус моститься в сани з своєю скринею.
А ти чого причепився до мене, мов реп'ях до кожуха! — гукнув він до нього.— Ти ж казав, що хочеш у Пруссію.
І справді казав, що хочу в Пруссію,— відповів Сандерус.— Але як же я піду сам-один такими снігами? Перш ніж на небі зійде перша зірка, мене з'їдять вовки, а тут мені нема чого залишатися. Краще я поїду в місто, буду там учити людей побожності, обдаровувати їх святим крамом та рятувати з диявольських тенет, як я й поклявся в Римі отцеві всього християнства. А до того ж, я. дуже полюбив вашу милость і не залишу вас аж до від'їзду в Рим, бо може трапитись, що я вам стану в якійсь пригоді.
Він завжди готовий за вас, пане, попоїсти й випити,— сказав на це чех, — і саме цим хотів би стати вам у пригоді. Але якщо нас у праснишському бору опаде занадто велика зграя вовків, то ми кинемо їм
Сандеруса на відчіпне, — ні для чого іншого він не
придатний.
А ви глядіть, щоб вам грішне слово до вусів не примерзло,— відказав Сандерус,— бо такі бурульки лише в пекельному вогні тануть.