В очах Збишка заблищали сльози й повільно потекли по щоках. Він звернувся до княгині:
— Милостива пані, я так думаю, що вже ніколи не побачу Дануськи.
А княгиня, сама зажурена, відповіла.
— І не дивно було б, якби вмер від жалю. Але господь — милосердний.
Їй захотілось хоч трохи підбадьорити його, і вона додала:
— Якби Юранд, не дай боже, вмер раніше за тебе, то ми з князем стали б опікунами дівчини й одразу б віддали її за тебе.
— Коли там він умре? — відказав Збишко. Раптом в голові його, видно, майнула якась нова
думка, він підвівся, сів на постелі і сказав уже інакшим голосом:
— Милостива пані...
Але його мову перебила Дануська, що вбігла до кімнати і ще від порога крізь плач вигукнула:
— Ти вже знаєш, Збишку? Ой, жаль мені татуся, але жаль і тебе, сердего!
Коли вона підійшла до Збишка, він обійняв її здоровою рукою і сказав:
— Як же мені жити без тебе, дівчино? Не для того я добирався сюди через ліси й ріки, не для того давав обітниці й служив тобі, щоб тебе втратити. Не поможе журба, не поможуть сльози, не поможе й сама смерть, бо коли б навіть могила моя поросла травою, моя душа не забуде тебе і в оселі Ісуса Христа, і в обителі бога отця... І я кажу: зарадити нічим, але зарадити треба, інакше не може бути! У мене страшенно болять кості, то хоч ти вклонися в ноги княгині й попроси, щоб змилувалась над нами.
Почувши це, Дануся хутко підбігла до княгині й, обійнявши її ноги, сховала своє ясне личко в зборках її широкої сукні. Княгиня глянула повними жалю, але й здивованими очима на Збишка.
— Як же я можу над вами змилуватись? — запитала вона.— Коли я не пущу дитини до хворого батька, то й бог на мене розгнівається.
Збишко, що підвівся був на постелі, тепер знову похилився на узголов'я і деякий час не відповідав, йому забило дух. Потім він поволі склав руки на грудях, як для молитви:
— Передихни,— мовила княгиня,— а потім скажеш, у чому річ, а ти, Данусько, пусти мої коліна і встань.
— Коліна пусти, але не вставай і проси разом зі мною,— озвався Збишко.
Потім він заговорив кволим переривчастим голосом:
— Милостива пані... Не хотів. Юранд віддати за мене Дануську в Кракові... не віддасть і тут, але коли б отець Вишонек повінчав мене з Дануською, то нехай би потім і їхала до Спихова, тоді ніяка людська сила її у мене не відібрала б...
Це було так несподівано для княгині Ганни, що вона аж підхопилася з лави, потім знов сіла і, ніби не розуміючи як слід, про що йдеться, сказала:
На рани господні!.. Ксьондз Вишонек?..
Милостива пані!.. Милостива пані!..— просив Збишко.
— Милостива пані! — повторювала за ним Дануся, знову обіймаючи княгиню за коліна.
— Як же то можна без батькового дозволу...
— Божий закон сильніший! — відповів Збишко. — Бійтеся бога!
— Хто нам батько, як не князь?.. Хто нам мати, як не ви, милостива пані?
А Дануся промовила:
— Милостива матусю!
— Правда, що я була і є їй матір'ю,— сказала княгиня, — і Юранд з моїх рук узяв дружину. Правда! А коли б ви звінчались — то й було б по всьому.
Може б, Юранд і посердився, але ж і він мусить коритись князю, як своєму панові. Зрештою, можна б йому сказати не зразу, а тоді, коли б він захотів її віддати за іншого або в черниці... А якщо й дав якусь обітницю, то в цьому не буде його провини. Проти волі божої ніхто нічого не вдіє... Може, це і є воля божа!
— Інакше не може бути! — вигукнув. Збишко;
— Заждіть, дайте мені опам'ятатися! Якби, князь був тут, зараз пішла б до нього і спитала: віддавати Дануську чи ні? Але без нього боюся... Аж дух мені забило, а тут і часу нема подумати, бо дівчина ж повинна завтра вранці їхати!.. О господи милосердний! Нехай би їхала заміжньою — був би вже спокій. Тільки от не можу опам'ятатись—чогось мені страшно. А, тобі не страшно, Данусько? Скажи!
— Коли не повінчаємось, то я помру! — перебив Збишко.
А Дануськи одірвалась від колін княгині, і тому що не тільки поводилася з нею просто й довірливо, але була ще й любима та пещена, обхопила її за шию і щосили почала тулитись до неї.
Але княгиня сказала:
— Без отця Вишонека нічого не можу дозволити. Побіжи за ним мерщій!
Дануся побігла за отцем Вишонеком, а Збишко повернув своє збіліле обличчя до княгині й сказав:
— Що мені Ісус Христос призначив, те й буде, але за цю радість нехай вам, милостива пані, бог віддячить.
— Зажди дякувати мені,— відповіла княгиня,— бо ще невідомо, що буде. І мусиш присягнутись честю, що коли повінчаєтесь, то не заборониш дівчині зараз же їхати до батька, щоб віп, борони боже, не прокляв тебе і її.
— Присягаюсь честю! — сказав Збишко.
Ну, то пам'ятай же! А Юрандові нехай дівчина спочатку нічого не каже. Краще, щоб ця новина не опекла його, як вогонь. Ми пошлемо за ним і Данусею з Цеханова, і тоді я сама розкажу або попрошу князя. Юранд побачить, що нікуди не дінешся, і погодиться. Він же не був сердитий на тебе?
Ні,— сказав Збишко,— не був, і, може, навіть радітиме в душі, що Дануська буде моєю, Бо коли він дав обітницю, то порушить її не з своєї вини.
Увійшли ксьондз Вишонек з Дануською, і розмова урвалася. Княгиня одразу з запалом почала розповідати йому про Збишкові заміри, але ксьондз, ледве почувши, про що йдеться, перехрестився від здивування і сказав: — Во ім'я отця, і сина, і святого духа!.. Як же я можу це зробити? Зараз же пилипівка — піст!
— Боже мій! А й справді! — вигукнула княгиня.
Настало мовчання. Тільки вражені обличчя свідчили, яким тяжким ударом для всіх були слова отця Вишонека,
Через деякий час він сказав:
— Якби був дозвіл, я б не противився, бо мені вас жаль. Мені не обов'язково мати дозвіл Юранда, бо коли милостива пані дозволяє і ручиться за дозвіл князя, то цього досить:—вони ж батько й мати для цілої Мазовії. Але без дозволу єпіскопа — не можу. Якби тут був ксьондз-єпіскоп Якуб з Курдванова, той, може, й дав би дозвіл, хоч він і суворий ксьондз, не такий, як був його попередник, єпіскоп Мамфіол, який на все відповідав: "Bene! Bene!"
Єпіскоп Я куб з Курдванова дуже любить і князя, і мене,— докинула княгиня.
Я й кажу, що не відмовив би дати дозвіл, бо для того є причини... Дівчина мусить їхати, а цей молодик хворий і може вмерти... Гм! In articulo mortis... Але без дозволу ніяк не можу...