Ці вісті одразу порушили добрі стосунки між князем і його гостями, бо не тільки два прибулі рицарі, але й Гуго де Данфельд, і Зігфрід де Леве почали настирливо домагатися у князя, щоб він кінець кінцем задовольнив справедливі вимоги Ордену, звільнив границю від драпіжника й покарав його за всі провини. Особливо наполягав Гуго де Данфельд, що мав давні порахунки з Юрандом, спогад про які пік його болем і соромом,— він майже з погрозою допоминався помсти.
Скарга буде надіслана до великого магістра,— казав він,— і якщо ми не доб'ємось справедливості від вашої княжої милості, то він сам здолає знайти її, хоч би на захист цього розбійника стала вся Мазовія.
Якої ж ви домагаєтесь справедливості? Якби Юранд напав на вас першим, попалив села, загарбав худобу та побив людей, тоді б я, певно, викликав його на суд і призначив би йому кару. Але ж ваші самі на нього напали. Ваш староста дав на допомогу кнехтів, а що зробив Юранд? Він навіть прийняв виклик і тільки вимагав, щоб люди були відведені. Як же мені його за це карати чи судити? Ви зачепили страшного войовника, якого всі бояться, і самі накликали на себе поразку,— то чого ж ви хочете? Невже я повинен наказати йому, щоб він не боронився, коли вам заманеться на нього напасти?
Не Орден на нього напав, а гості, чужі рицарі, — відказав Гуго.
За гостей відповідає Орден, а до того ж, з ними були кнехти з любавської залоги.
— Не міг же староста віддати гостей на заріз? Тоді князь звернувся до Зігфріда і сказав:
— Дивіться, на що перетворюється справедливість в ваших устах. Невже ваші крутійства не ображають бога?
Але суворий Зігфрід відповів:
Пан де Бергов мусить бути випущений з неволі, бо представники його роду займали високі пости в Ордені й багато чим прислужилися хрестові.
А за смерть Майнегера треба помститись,— додав Гуго де Данфельд.
Почувши це, князь одгорнув волосся за вуха і, вставши з лави, з зловісним обличчям ступив кілька кроків до німців, але, видно, згадав, що вони його гості, і стримався, далі поклав руку на плече Зігфріда і сказав:
Слухайте, старосто: ви носите на плащі хрест, отож скажіть мені по совісті — заради цього хреста! — справедливо вчинив Юранд чи несправедливо?
Пан де Бергов має бути випущений з неволі,— відповів Зігфрід де Леве.
На хвилину зайшло мовчання, потім князь промовив:
— Господи, дай мені терпіння!
А Зігфрід говорив далі різким голосом, немов рубав мечем:
— Та кривда, що спіткала нас в особі наших гостей — тільки новий привід для скарги. Відколи існує Орден, ніколи ні в Палестині, ні в Семиградді, ні в поганській досі Литві жодний із звичайних воїнів не заподіяв нам стільки зла, скільки заподіяв оцей розбійник із Спихова! Ваша княжа милость! Ми жадаємо справедливості й кари не за одну кривду, а за тисячу, не за одну бійку, а за п'ятдесят, не за один раз пролиту кров, а за цілі роки таких злочинів, за які вогонь небесний повинен був спопелити це безбожне кубло жорстокості й підступності. Чий стогін волає до бога про відплату? Наш! Чиї сльози? Наші! Даремно ми подавали скарги, даремно просили суду. Наших вимог ніколи не задовольняли!
Почувши це, князь похитав головою і відповів:
— Гей! Колись хрестоносці не раз гостювали в Спихові, і Юранд не був вашим ворогом, поки його люба дружина не сконала у вашому зашморгу. А скільки разів ви зачіпали його самі, як оце й тепер, аби знищити за те, що викликав і перемагав ваших рицарів? Скільки разів насилали на нього розбійників або влучали його з самострілів у бору? Правда, він нападав на вас, бо його пекла помста,— а хіба ви, або рицарі, котрі сидять на ваших землях, не нападали на мирних людей у Мазовії, не займали худоби, не палили сіл, не мордували чоловіків, жінок і дітей? І коли я скаржився магістрові, він одповідав мені з Мальборга: "Це звичайна пригранична сваволя!" Дайте мені спокій! Не личить вам скаржитись. Адже ви схопили мене самого, беззбройного, в мирний час, на моїй власній землі,— і коли б не побоялись краківського короля, то, може б, я й досі стогнав у ваших підземеллях. Так ви віддячили мені, людині, яка походить з роду ваших благодійників. Дайте мені спокій, бо не вам говорити про справедливість!
Почувши це, хрестоносці з досадою перезирнулись, їм було неприємно й соромно, що князь при панові де Фурсі згадав про подію в Злоториї, тому Гуго де Данфельд, щоб припинити цю розмову, сказав:
— 3 вашою княжою милостю трапилась помилка, яку ми виправили не з страху перед краківським королем, а задля справедливості... А за приграничну сваволю наш магістр не може відповідати, бо в усіх на світі королівствах є бешкетники, які сваволять на границях.
— Сам же про це говориш, а суду над Юрандом вимагаєш. Чого ж ви хочете?
— Справедливості й кари.
Князь стиснув кістляві кулаки й повторив:
— Боже, дай мені терпіння!
Нехай ваша княжа милость згадає також і те,— мовив далі Данфельд,— що наші свавольці кривдять тільки світських людей, які не належать до німецького племені, а ваші здіймають руку на німецький Орден і тим самим зневажають нашого спасителя. А які ж муки й кари можуть спокутувати гріхи напасників хреста?
Слухай! — сказав князь.— Богом не воюй, бо його не одуриш!
І, взявши хрестоносця за плечі, так струсонув, що той оторопів і одразу почав уже лагіднішим голосом:
— Коли правда, що гості перші напали на Юранда й не одіслали своїх людей, то я їх за це не хвалю, але чи правда, що Юранд прийняв виклик?
Сказавши це, він непомітно кліпнув панові де Фурсі, аби дати йому зрозуміти, щоб він заперечив, але той не міг чи не хотів цього зробити і сказав:
— Хотів, щоб ми одіслали людей і билися з ним троє на троє.
— Ви певні цього?
— Клянусь честю! Я і де Бергов погодились, а Майнегер — ні.
Князь перебив його:
— Старосто із Щитна! Ви краще за інших знаєте, що Юранд не відмовлявся від виклику.
Потім він звернувся до всіх і сказав:
— Коли хто-небудь із вас хоче викликати його на кінний або піший бій, даю на це дозвіл. Якщо Юранд буде вбитий або взятий в неволю, пана Бергова випустять з неволі без викупу. Більше від мене не вимагайте, нічого не вийде.
Після цих слів настала глибока тиша. І Гуго де Данфельд, і Зігфрід де Леве, і брат Ротгер та брат Готфрід, при всій своїй мужності, надто добре знали страшного дідича із Спихова, щоб котрий-небудь з них міг наважитись на бійку з ним не на життя, а на смерть. Це міг зробити хіба якийсь чужий чоловік з далекої країни, але де Лорш не був присутній при розмові, а пан де Фурсі ще не отямився від страху. Він стиха пробурмотів: