Збишко на це відповів:
Не вчиню я цього, милостива пані, хіба за два або три роки, коли господь милосердний допоможе мені сповнити обітницю і коли ця ягідка достигне; а на ноги, хоч би й хотів, то не наступлю, бо вони в повітрі висять.
То правда,— відказала княгиня,— приємно бачити, що ти поводишся пристойно.
Після цього запанувало мовчання, бо всі почали їсти. Збишко відрізував найтлустіші шматки ковбаси й подавав їх Данусі або клав їх просто в рот їй, а вона, рада, що такий гарний рицар їй прислуговує, їла, кліпаючи очима та усміхаючись то до нього, то до княгині.
Після того, як миски були спорожнені, монастирські слуги стали наливати солодке й запашне вино — чоловікам побагато, паннам потроху. Але рицарська звичайність Збишка виявилась особливо тоді, коли подали повні горнята принесених з монастиря горіхів. Були там лісові й рідкісні на той час, бо здалека привезені, волоські, на які бенкетарі накинулись з таким запалом, що за хвилину в кімнаті чути було тільки тріск шкаралуп на зубах. Та даремно хто-небудь думав би, що Збишко турбується тільки про себе, бо волів показати й княгині й Данусі свою рицарську силу і стриманість, аніж принижувати себе в їхніх очах жадібністю до рідкісних лакіток. Отож, раз по раз набираючи повну жменю лісових або волоських горіхів, він не поспішав гризти їх сам, як інші, а стискав між своїми залізними пальцями й подавав Данусі вилущене з шкаралупи зерно. Вигадав для неї навіть забаву — вилущивши зерно, він наближав жменю до рота й видмухував своїм могутнім подихом шкаралупи аж під стелю. Дануся так реготала, що княгиня аж злякалася, щоб вона не вдавилась, і мусила наказати Збишкові припинити цю забаву, але бачивши, як Дануся радіє, спитала:
Ну, як, Данусю, добре мати свого рицаря?
Ой, добре! — відповіла дівчинка.
А потім, доторкнувшись своїм рожевим пальчиком до його білої шовкової яки і зараз же відсмикнувши його, спитала:
А завтра теж будеш мій?
І завтра, і в неділю, і аж до смерті,— відказав Збишко.
Вечеря затяглася, бо після горіхів подали солодкі коржики з родзинками. Декотрим придворним хотілося танцювати; іншим — слухати піснярів або Данусі. Але під кінець вечері в Данусі почали склеплюватись оченята, а голівка стала хилитись то в один, то в другий бік; вона ще кілька разів поглянула на княгиню й на Збишка, потерла кулачками очі й, довірливо прихилившись до плеча юного рицаря, заснула.
Спить? — запитала княгиня.— От тобі й "пані серця".
Миліша вона мені сонна, аніж інша в танці,— відповів Збишко, сидячи рівно й нерухомо, щоб не розбудити дівчини.
Та її не розбудили навіть музика і співи піснярів. Одні притупували в такт музиці, інші вторували, брязкаючи мисками, та чим дужчий був гомін, тим міцніше вона спала, з відкритим як у рибки ротом.
Прокинулась аж тоді, коли заспівали півні та задзвонили в костьолі дзвони, і всі повставали з лав і загукали:
На утреню! На утреню!
Підемо пішки на славу господню,— сказала княгиня.
І, взявши за руку розбуджену Данусю, перша вийшла з корчми, а за нею висипав увесь двір.
Ніч уже побіліла. На сході ледь помітно прояснювалось небо; зелене вгорі, воно рожевіло знизу, по самому обрії ширилась вузенька золота стьожка. Місяць на заході наче втікав від зорі. Світанок ставав уже рожевий, ясніший. Світ прокидався мокрий від краплистої роси, радісний і свіжий.
Дав бог погоду, але спека буде страшенна, — казали придворні княгині.
Байдуже,— заспокоював їх пан з Длуголясу, — виспимося в абатстві, а до Кракова приїдемо надвечір.
— Напевне знову на бенкет.
— Там зараз що день — то бенкет, а після пологів та турнірів буде їх ще більше.
— Побачимо, як себе покаже Данусин рицар.
— Ого, то якісь міцнющі люди!.. Чули, що вони розказували про ту бійку вчотирьох?
— Може, вони пристануть до нашого двору, бо он про щось радяться між собою.
А вони й справді радились, бо старий Мацько не дуже був радий з того, що сталося; через те навмисне відстав, щоб вільніше поговорити.
— Правду кажучи,— говорив він,— ніякої користітобі з того нема. Я вже якось до короля протовплюся, хоч би й з оцим двором, і, може, щось дістану. Дуже б мені хотілося одержати якийсь хоч невеликий замок або городок... Але побачимо. Богданець, само собою зрозуміло, з застави викупимо, бо чим батьки володіли, тим
і нам володіти належить. Але де взяти хлопів? Тих, що абат оселив, він назад візьме, а земля без хлопів — ніщо. Отож слухай, що я тобі казатиму: ти собі давай, кому хочеш, обітницю чи не давай, а з паном з Мельштина йди до князя Вітольда в похід на татар. Якщо похід оголосять ще до родин, ти ні родин, ні герців рицарських не жди, а зараз же їдь, бо там можна чимось поживитися. Тобі відомо, який князь Вітольд щедрий, а до того ж, він тебе знає. Як будеш шануватися, то добре обдарує. А найперше, дай боже, невільників можеш набрати безліч. Татар тих, як комах на світі. Коли переможете, то припаде по копі на кожного.
Тут Мацько, що був жадібний до землі та хлопів, почав мріяти:
— Боже мій! Пригнати б з п'ятдесят хлопів та оселити в Богданці! Викорчували б чимало, лісу. Розбагатіли б ми обидва. А ти мусиш знати, що ніде стільки їх не набереш, скільки там можна набрати! Але Збишко похитав головою.
Еге ж! Наловлю конятників, що їдять кінське падло та не вміють коло землі робити! Яка з них користь у Богданці?.. До того ж, я на три німецьких гребені заприсягся. Де ж я їх знайду в татар?
Заприсягся, бо дурний, та така й обітниця твоя.
А моя рицарська честь? Що ж робити?
А як було з Рингаллою?
Рингалла князя отруїла, і пустельник звільнив мене від обітниці.
То й тепер у Тинці тебе абат звільнить. Вже ж абат ліпший за пустельника, бо той більше на розбійника скидався, ніж на ченця.
А я не хочу.
Мацько спинився і спитав сердито:
Ну, то як же воно буде?
Їдьте собі самі до Вітольда, а я не поїду.
Ах ти, кнехт! А хто вклониться королю? І тобі не жаль моїх старих кісток?
На ваші кістки дерево звалиться і то їх не поламає. Та хоч би мені й жаль було вас, однак не хочу до Вітольда.
Що ж ти робитимеш? Сокольничим чи, може, піснярем при мазовецькому дворі зостанешся?
— А як сокольничим, то що в цьому поганого? Коли хочете бурчати, замість мене слухати, то бурчіть собі.