— Заради святого Якуба Компостельського, хто ця дівчина?
На це гладкий і низький на зріст староста із Щитна підвівся навшпиньки й шепнув лотарінжцеві на вухо:
— Дочка диявола.
Де Лорш подивився на нього, кліпаючи очима, потім насупив брови і промовив у ніс:
Несправедливий той рицар, котрий гавкає проти такої вроди.
Я чернець і ношу золоті остроги, — бундючно відповів Гуго де Данфельд.
Пошана до пасованих рицарів була така велика, що лотарінжець опустив голову й лише через деякий час відповів:
— А я родич герцогів Брабанту.
— Pax! Pax! — відповів хрестоносець. — Слава могутнім герцогам і друзям Ордену, від якого ви, пане, незабаром одержите золоті остроги. Я не заперечую, що ця дівчина вродлива, але послухайте, хто її батько.
Проте він не встиг нічого розказати, бо в цю мить князь Януш сів до сніданку; довідавшись раніш од війта з Інсборка про високу рідню де Лорша, подав йому знак сісти коло себе. Навпроти зайняла місце княгиня з Данусею, а Збишко, як колись у Кракові, став за їхніми стільцями прислуговувати. Засоромлена Дануся низько схилила над мискою голову, але держала її трохи набік, щоб Збишко міг бачити її обличчя. А він жадібно і з захватом дивився на її маленьку золотоволосу голівку, на рум'яне личко, на недитячі вже, тісно обтягнені сукнею плечі, і відчував, що груди його заливає нова хвиля кохання. Він ще відчував на своїх очах, на устах і на обличчі її поцілунки. Колись вона цілувала його, як сестра брата, і він приймав ті поцілунки, як від милої дитини. Тепер же її поцілунки викликали такі почуття, які бували в нього інколи при зустрічах з Ягенкою: його поймала млість, під якою таївся жар, немов у пригаслому багатті під попелом. Дануся здавалася йому цілком дорослою панною, бо вона й справді виросла й розквітла. При ній багато й постійно говорили про кохання, і, як розпускається та червоніє пригрітий сонцем пуп'янок квітки, так зростала й променилася в її очах любов, і в ній з'явилося щось нове, чого не було раніш — якась вже не дитяча врода, зваблива чарівність, що випромінювалась з неї, як тепло з вогню або аромат з троянди.
Збишко відчував це і, забувши за все, піддався її чарам. Він забув навіть, що треба прислуговувати за столом. Не бачив, як придворні штовхали одне одного ліктями і, Сміючись, показували на нього й на Данусю. Не помічав він також ні наче скам'янілого від здивування обличчя пана Лорша, ні вирячкуватих, весь час втуплених в Данусю очей тевтонського старости із Щитна, в яких відбивалося полум'я каміна й робило їх червоними й блискучими, немов у вовка. Він опам'ятався аж тоді, коли труби знову затрубили, сповіщаючи, що час вирушати в пущу, і коли княгиня Данута звернулася до нього й сказала:
— Ти поїдеш з нами: розважиш себе й поговориш з дівчиною про кохання, про що і я охоче послухаю.
Сказавши це, вона вийшла з Данусею, щоб переодягнутись для їзди верхи, а Збишко вибіг на подвір'я, де конюхи вже держали покритих інеєм осідланих, пирхаючих коней для князя, княгині, гостей та придворних. На подвір'ї було вже менше людей, бо загоничі вийшли з своїми сітями раніш і зникли в лісовій гущавині. Багаття попригасали, день був ясний, морозний, сніг скрипів під ногами, а з похитуваних легеньких вітром дерев сипався сухий, іскристий іній. Незабаром вийшов і сів на коня князь; при ньому був слуга з самострілом і з такою довгою та важкою рогатиною, що нею мало хто міг орудувати. Проте князь, орудував нею легко, бо, як і інші мазурські Пясти, мав надзвичайну силу. В цьому роду бували навіть жінки, які виходили заміж за іноземних князів і на весільних учтах згинали в пальцях широкі залізні тесаки. Поблизу князя трималися також два чоловіки, вибрані з-поміж усіх цехановських і варшавських дідичів, які в разі небезпеки мали прийти князеві на допомогу. Ці страхолюдні чоловіки мали могутні, як стовбури вікових дерев, плечі. Пан де Лорш, що прибув з далеких країв, здивовано поглядав на них.
Тимчасом вийшла і княгиня з Данусею, обидві вони були в каптурах з білих ласиць. Справжня дочка Кейстута уміла "шити" стрілою з лука краще, ніж голкою, тому за нею несли оздоблений, тільки трохи легший, ніж звичайно, лук-самостріл. Збишко, ставши коліном на сніг, підставив долоню, на яку княгиня стала ногою, щоб сісти на коня, потім підняв угору й посадив Данусю, так само як у Богданці підіймав Ягенку, і вони рушили. Поїзд розтягнувся довгою гадюкою, повернув від двору праворуч, мелькаючи й мінячись по узліссю, як барвистий пруг по краю темного сукна, а потім став повільно заглиблюватись у ліс.
Коли вони заїхали досить далеко в бір, княгиня звернулася до Збишка:
— Чого ж ти мовчиш? Поговори з нею.
Хоч слова княгині й підбадьорили Збишка, він всетаки ще досить довго мовчав, бо його пойняла якась несміливість. Нарешті він промовив:
— Данусько!
Що, Збитку?
Я так тебе люблю...
Хлопець затнувся, підшукуючи слова, які йому трудно було знайти. Бо хоч він і ставав навколішки перед дівчиною, як іноземний рицар, хоч всілякими способами виявляв їй свою пошану та намагався не вживати простонародних слів, однак даремно силкувався говорити вишуканим тоном: душа у нього була проста, і говорити він міг тільки простими словами.
Тому й тепер, помовчавши, сказав:
— Я так тебе люблю, що мені аж дух забиває!
А вона підняла розчервоніле від морозного лісового повітря обличчя й глянула на нього своїми голубими оченятами.
— І я, Збитку! — відповіла квапливо.
І одразу опустила вії, бо вже знала, що таке любов.
— Ой серденько ти моє! Ой дівчинонько ти моя! — вигукнув Збишко.— Ой!..
І знов замовк від щастя й хвилювання, але добра, а разом і цікава княгиня вдруге прийшла їм на допомогу:
— Розказуй же їй,— сказала вона,— як ти сумував без неї, а коли й поцілуєш десь у гущавині, то мені байдуже, бо це найкраще засвідчить твоє кохання.
І він почав розказувати, як сумував без неї і в Богданці, коли доглядав Мацька, і коли бував у сусідів. Проте він схитрував і нічого не сказав про Ягенку — а втім, говорив щиро, бо в ту хвилину так кохав прекрасну Данусю, що йому хотілося схопити її, пересадити на свого коня і пригорнути до грудей.