Дай мені спокій, бо розгніваюсь. Не візьму твого краму, поки не впевнюся, що він добрий.
Ви казали, пане, що їдете до мазовецького двору князя Януша. Спитайте там, скільки реліквій у мене набрали і сама княгиня, і рицарі, і панни на тих весіллях, де я бував.
На яких весіллях? — спитав Збишко.
На тих, що звичайно бувають перед пилипівкою... Рицарі женились один за одним, бо пройшла чутка, що між польським королем і прусськими рицарями має бути війна за Добжинську землю... Декотрі казали: "Бог його знає, чи залишусь живим", і хотіли зазнати втіхи з жінкою.
Збишка дуже занепокоїла звістка про війну, а ще більше те, що Сандерус говорив про одруження, і він запитав:
— Які ж там дівчата повиходили заміж?
— Придворні княгині. Не знаю, чи хоч одна залишилась, бо чув, як княгиня казала, що їй доведеться шукати нових дівчат.
Почувши це, Збишко на деякий час замовк, а потім спитав інакшим уже голосом:
— ..А панна Данута Юрандівна, ім'я якої записано на дошці, теж вийшла?
Сандерус не поспішав відповідати, по-перше, тому, що сам нічого як слід не знав, а по-друге, тому, що подумав: коли він залишить рицаря в непевності, то набуде над ним певної переваги і краще зможе його використати. Він ще раніше вирішив триматися цього рицаря, який мав порядний почет і чимало всякого добра. Сандерус знався на людях і на речах. Молодість Збишка давала йому підстави вважати, що він буде щедрий, необачний і розкидатиметься грішми. Сандерус уже побачив коштовний міланський панцер та величезних бойових коней, яких не могло бути аби в кого, і тому вирішив, що при такому паничеві йому буде забезпечена і гостинність по дворах, і не одна нагода вигідно продати індульгенції, і безпека в дорозі, і, нарешті, достаток їжі й питва, що для нього було найважливіше.
Через те, почувши Збиткове запитання, він наморщив лоба, підвів угору очі, немов напружуючи пам'ять, і спитав:
Панна Данута Юрандівна... А звідкіля вона?
Юрандівна Данута із Спихова.
Бачив я їх усіх, але як там котру звали, не дуже пам'ятаю.
Вона ще зовсім молоденька, грає на лютні та розважає княгиню співами.
Ага... молоденька... грає на лютні... Виходили заміж і молоденькі... Чи не чорна вона, як агат?
Збишко з полегкістю зітхнув:
— То не вона! Вона біла, як сніг, тільки на лицях рум'яна, і русява.
Сандерус на це сказав:
Бо одна чорна, як агат, залишилась при княгині, а інші майже всі повиходили заміж.
Ти кажеш."майже всі", значить — не всі до одної. Богом тебе прошу, коли хочеш щось від мене мати, то пригадай.
Так днів за три, за чотири пригадав би, а найбільш подобається мені кінь — я міг би ним возити мій святий крам.
Ти його матимеш, якщо скажеш правду.
Тут чех, який з самого початку слухав цю розмову, усміхнувся в кулак і сказав:
Правда буде відома на мазовецькому дворі. Сандерус подизився на нього, помовчав і сказав:
А ти думаєш, що я боюсь мазовецького двору?
— Я не кажу, що боїшся, але ні зараз, ні через три дні конем не поїдеш, а коли виявиться, що збрехав, то й власними ногами не підеш, бо його милость накаже їх тобі поламати.
— Як бог свят! — сказав Збишко.
Сандерус зміркував, що в зв'язку з таким попередженням треба бути обережнішим, і відповів:
Коли б я хотів збрехати, то одразу сказав би, що вийшла заміж або не вийшла, а я сказав: не пам'ятаю. Якби ти мав розум, то в тій відповіді одразу побачив би мою чесність.
Мій розум не брат твоїй чесності, бо-вона може бути сестрою псові.
Моя чесність не гавкає так, як твій розум; а хто за життя гавкає, той легко після смерті може вити.
Звісно, що так. Твоя чесність після смерті буде не вити, а скреготати, якщо на службі в диявола не втратить за життя зубів.
І вони почали пересварюватись, бо чех був гострий на язик і на кожне слово німця відповідав двома. Тимчасом Збишко наказав готуватись до від'їзду, і вони незабаром вирушили, наперед добре розпитавши бувалих людей про дорогу на Ленчицю. Незабаром за Серадзем вони в'їхали в глухі бори, якими була вкрита більша частина цього краю. Серед цих лісів ішла дорога, місцями навіть обкопана канавами, а в низинах вимощена кругляками — пам'ять господарювання короля Казіміра. Правда, після його смерті, серед воєнної заворухи, зчиненої Наленчами і Грималітами, дороги були трохи занедбані, але за Ядвіги, коли королівство втихомирилось, в руках дбайливого люду запрацювали лопати по багнах, застукотіли сокири по лісах, і під кінець її життя купець міг уже між значнішими містами пускати свої вантажені вози, не боячись обломитися на вибоях або загрузнути в болоті. Лише дикі звірі та розбійники могли перешкоджати їздити по дорогах, але від звірів люди захищалися вночі смолоскипами, а вдень самострілами, а розбійників та волоцюг тут було менше, ніж в сусідніх країнах. Кінець кінцем, хто їхав озброєний і в супроводі сторожі, той міг нічого не боятись.
Збишко теж не боявся ні розбійників, ні збройних рицарів, навіть не думав про них, бо дуже занепокоївся і всією душею прагнув до мазовецького двору. Він не знав, чи застане Данусю придворною княгині, чи вже дружиною якого-небудь мазовецького рицаря, і з ранку до ночі тільки про це й думав. Часом йому здавалось неможливим, щоб вона могла про нього забути, але інколи спадало на думку, що Юранд міг прибути із Спихова й віддати дівчину за якого-небудь сусіда або приятеля. Адже казав він ще в Кракові, що Дануся судилась не Збишкові і що за нього він її віддати не може,— отже, мабуть, він призначив її комусь іншому, очевидно, зв'язав себе присягою, а тепер тієї присяги додержав. Коли Збишко думав про це, йому здавалося цілком імовірним, що він уже не побачить Дануськи дівчиною. Тоді він кликав Сандеруса і знов випитував його, але той плутав усе більше. Він не раз уже пригадував придворну Юрандівну і її весілля, а потім раптом прикладав пальця до губів, замислювався й відповідав: "Ні, мабуть, не та!" Вино, яке мало проясняти йому голову, також не додавало пам'яті, і він далі тримав молодого рицаря між смертельним страхом і надією.
І Збишко їхав зажурений, смутний і непевний. В дорозі він уже зовсім не думав ні про Богданець, ні про Згожелиці, а тільки про те, що йому робити. Насамперед слід було їхати довідатись правди при мазовецькому дворі, тому він їхав швидко, спиняючись лише на короткі ночівлі в садибах, заїздах та містах, аби тільки не пристали коні. З Ленчиці він знову вивісив на брамі дошку з викликом, міркуючи в душі, що незалежно від того, чи залишилась Дануська ще дівчиною, чи вийшла заміж, однак вона пані його серця, і він зобов'язаний за неї битися. Але в Ленчиці не кожен умів прочитати виклик, а ті рицарі, котрим він був прочитаний грамотіями-кліриками, не знаючи чужого звичаю, здвигали плечима й казали: "То їде якийсь дурень, бо як же йому хтось може підтвердити або заперечити, коли в очі тієї дівки не бачив?" А Збишко їхав далі все швидше і журився все більше. Він ніколи не переставав кохати своєї Дануськи, але в Богданці і в Згожелицях, майже щодня "радячись" з Ягенкою та дивлячись на її вроду, не так часто думав про Данусю, а тепер вона день і ніч стояла в нього перед очима, не виходила з голови. Вона йому навіть снилась — простоволоса, з лютнею в руці, в червоних черевичках і з віночком на голові. Вона простягала до нього руки, а Юранд відтягав її від нього. Вранці, коли сни розвіювалися, замість них приходив ще більший сум, і Збишко почував, що в Богданці ніколи так не кохав тієї дівчини, як став кохати саме зараз, коли не був певний, чи її у нього не одібрали.