В цей час над'їхав посланий Ягенкою чех Глава, ведучи з собою нав'юченого коня.
— Слава Ісусу! — привітався він, низько кланяючись.
Збишко бачив його раз чи два в Згожелицях, але тепер не впізнав і відповів:
Навіки слава! А хто ти такий?
Ваш слуга, славутний пане.
— Як то мій слуга? Он мої слуги,— сказав той, показуючи на двох турчинів, подарованих йому Сулимою Завішею, та на двох здорованів-парубків, що їхали верхи і вели з собою рицарських огирів,— ото мої, а тебе хто прислав?
Панна Ягенка Зихівна із Згожелиць.
Панна Ягенка?
Збишко тільки що обурювався проти неї, серце його було ще повне неприязні, і він відказав:
— Вертайся ж додому та подякуй панні за ласку, бо ти мені не потрібний.
Але чех заперечливо похитав головою.
— Не вернусь, пане. Мене вам подарували, а до того ж я заприсягся до смерті вам служити.
Якщо тебе мені подарували, тоді ти мій слуга?
Ваш, пане.
— Отже, я тобі й наказую вернутися.
— Я заприсягся, і хоч я бранець з-під Болеславця і просто собі слуга, але я влодичка...
Збишко розсердився:
— Забирайся геть! Як це так? Будеш мені проти моєї волі служити, чи що? Забирайся, а то накажу самостріла натягнути.
Але чех спокійнісінько відторочив од сідла суконну опанчу, підбиту вовчим хутром, простяг її Збишкові і сказав:
— Панна Ягенка й оце вам прислала, пане.
— Ти хочеш, щоб я тобі, поламав кості? — запитав Збишко, беручи списа з рук парубка.
— Єй гаманець до ваших послуг, — відповів чех. Збишко замірився був на нього списом, але згадав,
що слуга, хоч і бранець, але з роду влодик і, очевидно, залишився у Зиха тільки тому, що не мав за що викупитись, і опустив ратище.
А чех схилився до його стремена і сказав:
Не гнівайтесь, пане. Коли не дозволите мені їхати з вами, я поїду за одну або дві стадії ззаду, але поїду, бо на це я заприсягся спасінням моєї душі.
А коли я скажу тебе вбити або зв'язати?
Коли скажете мене вбити, то буде не мій гріх, а коли скажете зв'язати, то залишусь, поки мене не розв'яжуть добрі люди або не з'їдять вовки.
Збишко нічого не відповів — він рушив конем уперед, а за ним рушили його люди. Чех з самострілом за плечима й сокирою на плечі їхав позаду, кутаючись у кошлату зуброву шкуру, бо зірвався холодний вітер з сніговими крупами.
Завірюха щохвилини дужчала. Турчини, незважаючи на свої кожухи, заклякали від неї, Збишкові парубки почали бити себе навхрест і обапліч руками, щоб зігрітись, а сам він, також не дуже тепло одягнений, став поглядати на привезену Главою вовчу опанчу і, нарешті, сказав турчинові подати її собі.
Добре загорнувшись. в опанчу, Збишко незабаром відчув, як тепло пішло по всьому його тілу. Особливо зручний був каптур, який захищав йому очі і чи не все обличчя, так що вітер майже не дошкуляв. І хлопець мимоволі подумав, що Ягенка таки дуже порядна й чесна дівчина, і придержав коня, бо йому раптом захотілось розпитати чеха про неї і про все, що діялось у Згожелицях.
Кивнувши чехові, він спитав: — А старий Зих знає, що панна тебе до мене послала?
— Знає,— відповів Глава. — І не противився?
— Противився.
— Розкажи, як воно було.
— Пан ходив по кімнаті, а панна за ним. Він кричав, а панянка нічого — тільки він до неї повернеться, а вона йому в ноги. І ані слова. Нарешті старий пан каже: "Чи ти оглухла, що нічого не відповідаєш на мої слова? Обізвись, бо я, здається, нарешті, дозволю, а як дозволю, то абат голову мені одірве!" Тоді панна зрозуміла, що таки на своєму поставить, і давай з плачем дякувати. Пан їй дорікав, що вона його знає, як свої п'ять пальців, і в усьому ставить на своєму, а нарешті сказав: "Обіцяй, що нишком не побіжиш прощатися з ним, то дозволю, інакше ні". Тоді панянка дуже зажурилась, але обіцяла, і пан був радий, бо вони з абатом обидва дуже боялись, щоб їй не забаглося побачитись з вашою милостю... Але на тому не скінчилося, бо потім панна хотіла послати двох коней, а пан забороняв, хотіла послати.вовчу опанчу й гаманець, а пан забороняв. Але що там з тих заборон! Якби їй захотілось дім спалити, то пан і на те пристав би. Через те єй другий кінь, є вовчий плащ і гаманець...
"Порядна дівчина", подумав Збишко.
Трохи помовчавши, він спитав:
— Аз абатом не було колотнечі?
Чех усміхнувся, як усміхається тямущий слуга, який добре: розуміє, що діється навколо нього:
— Вони обоє робили це так, щоб абат не знав; а чи довідався він і що там було — не скажу, бо виїхав раніш. Абат як абат! Часом крикне на панянку, але потім так за нею очима й водить, чи не дуже скривдив її, Я сам бачив, як він одного разу накричав на неї, а потім вийняв із скрині такого ланцюжка, що кращого й у Кракові не знайдеш, та й каже їй: "На!" Впорається вона й з абатом, коли він любить її не менш, ніж рідний батько.
Певне, що так!
Як бог на небі...
Вони замовкли й їхали далі під сильним вітром, у снігових крупах. Раптом Збишко придержав коня, бо звідкілясь збоку озвався жалібний, приглушений лісовим шумом голос:
— Християни, зарятуйте божого слугу в нещасті!
Разом з цими словами на дорогу вибіг чоловік, одягнений в напівдуховний, напівсвітський одяг, і, ставши перед Збишком, почав благати:
Хто б ти не був, пане, допоможи людині й ближньому в тяжкій пригоді!
Що ж з тобою трапилось, і чого ти хочеш? — запитав молодий рицар.
Я слуга божий, хоч і без сану, а трапилась зі мною така пригода: сьогодні вранці вирвався у мене кінь, який віз скрині з священними речами. Я залишився сам без зброї, а вже скоро вечір, і щохвилини можуть напасти люті звірі. Якщо ви мене не врятуєте, то загину.
Якби ти загинув через мене,— відповів Збишко,— то я мусив би відповідати за твої гріхи. Але звідки я знаю, що ти не волоцюга або не дармоїд, яких багато вештається по дорогах?
По скринях узнаєш, пане. Не один чоловік оддав би повен гаман дукатів за те добро, що в них є, але коли ти забереш мене й мої скрині, я тобі дещо вділю задаром,
Ти називаєш себе слугою божим, а того не знаєш, що рятувати треба не за земні, а за небесні нагороди. Але як же це твої скрині залишились у тебе, коли кінь, який їх ніс, утік?
Бо поки я шукав коня, його в лісі на полянці вовки роздерли, а скрині залишились; я приволік їх до шляху і оце жду змилування та помочі від добрих людей.