— Не подарую я їм за свою кривду, хоч мені мало голови не зітнули.
Тут він обернувся до Данусі й додав:
Вона мене врятувала.
Знаю,— відповів Юранд.
А ви не сердитесь за це? .
— Коли ти дав їй обітницю, то й служи їй, бо такий рицарський звичай.
Хлопець трохи завагався, але через деякий час промовив з явним хвилюванням:
— Бо знаєте... вона мені повила голову покривалом... Всі рицарі чули, й францисканець, Що був коло мене з хрестом, чув, як вона сказала: "Ти — мій!",— і певно, що нічий інший до смерті не буду, хай мені бог помагає.
Сказавши так, Збишко знову став навколішки і, намагаючись показати, що знає рицарські звичаї, з великою пошаною поцілував обидва черевички Данусі,. яка сиділа на бильці крісла, потім устав і, звернувшись до Юранда, спитав:
— Ви бачили другу таку, га?
А Юранд схопився раптом за голову своїми страшними вбивчими руками і, стуливши повіки, глухо відповів:
— Бачив, але німці мені її вбили.
— То слухайте, — з запалом заговорив Збишко,— одна у нас кривда й одна помста. І наших багатьох з Богданця, котрих коні в болоті застрягли, псявіри з луків постріляли... Для вашої роботи ви нікого кращого за мене не знайдете... Це для мене не новина! Спитайте дядька. На списах чи на сокирах, на довгих чи на коротких мечах, мені однаково! А розказував вам дядько про тих фризів?.. Наріжу я вам німців, як тих баранів, а щодо дівчини, то на колінах вам обіцяю, що буду за неї битися хоч би з самим пекельним старостою і що не відступлюся від неї ні за землі, ні за худобу, ні за які багатства, та коли б мені навіть замок із скляними вікнами без неї давали, то й замок покину, а за нею на край світу помандрую.
Юранд сидів деякий час, опустивши голову в долоні, нарешті немов пробудився від сну і сказав з жалем і смутком:
— Сподобався ти мені, хлопче, але тобі її не дам, бо не тобі вона судилася, небоже!
Почувши це, Збишко аж онімів і почав дивитись на Юранда круглими очима й не міг вимовити ані слова.
На допомогу йому прийшла Дануся. Дуже їй любий був Збишко і любо їй було вже називатись не "курдупелем", а "дійшлою дівчиною". Подобались їй і заручини, і солодощі, які їй щодня носив молодий рицар, і от тепер, коли Дануся зрозуміла, що все це у неї хочуть відібрати, вона швиденько зсунулася з бильця на кріслі і, припавши головою до батькових колін, почала гукати:
— Татусю! Татусю! Бо буду плакати!
Юранд, що, видно, любив її над усе на світі, лагідно поклав їй руку на голову. На обличчі його не було ні упертості, ні гніву, тільки смуток.
Збишко тимчасом заспокоївся і сказав:
— Як же так? Невже ви хочете противитись божій волі?
Юранд відповів на це:
— Як буде божа воля, то ти її дістанеш, але моєї волі не можу тобі прихилити. І радий би, та не можу...
Сказавши це, він підняв Данусю і, взявши її за руку, попрямував до дверей, а коли Збишко хотів заступити йому дорогу, він спинився на мить і сказав:
— Не сердитимусь на тебе за рицарську службу, але не питай мене більше, бо не можу тобі нічого сказати.
І вийшов.
IX
Наступного дня Юранд не уникав Збишка і не перешкоджав йому чинити Данусі різноманітні рицарські послуги. Навпаки, Збишко, хоч і дуже був засмучений, помітив, однак, що похмурий пан із Спихова поглядав на нього доброзичливо і ніби шкодував, що мусив дати йому таку неприємну відповідь. Молодий рицар неодноразово намагався під'їхати до нього й почати розмову. Після виїзду з Кракова це не трудно було зробити, бо вони обидва супроводили княгиню верхи. Юранд, звичайно мовчазний, тепер розмовляв досить охоче, але як тільки Збишко хотів довідатись що-небудь про перешкоду, яка відділяла його від Данусі, розмова раптом уривалась, а обличчя Юранда хмурніло. Збишко думав, може, княгиня знає більше, отож він вибрав зручну хвилину і хотів що-небудь дізнатись, але й вона могла сказати небагато.
Звичайно, тут якась таємниця,— мовила вона.— Мені сказав про це сам Юранд, але разом з тим просив, щоб я його не випитувала. Напевне, він зв'язаний якоюсь присягою, як то воно буває. Проте бог дасть, що з часом усе стане відомо.
Так мені на світі було б без Дануськи жити, як собаці на цепу або ведмедеві в ямі,— відповів Збишко.— Ні радості ніякої, ні втіхи. Нічого — тільки сум та зітхання. Пішов би я був краще до Тавані, нехай би мене там татари вбили. Але спочатку я повинен дядечка одвезти, а потім оті павині чуби у німців з голів поздирати, як заприсягся. Може, мене при тому вб'ють — то буде краще, ніж бачити, як Дануську інший візьме.
Княгиня подивилася на нього своїми добрими голубими очима і трохи здивовано спитала:
— І ти б допустив таке?
— Я? Поки живий, того не буде! Хіба б мені рука всохла і сокири вдержати не змогла.
— Ну, от бачиш.
— Еге ж! Але як же мені її проти батькової волі брати?
Княгиня сказала, немов сама до себе:
— Боже милостивий! А хіба не трапляється так?.. А потім звернулася до Збишка:
Хіба-таки воля божа не сильніша за батьківську? А що ж Юранд сказав? "Якщо,—сказав,—буде воля божа, то візьме її".
Так само він сказав і мені! — вигукнув Збишко.— "Якщо,— сказав,— буде воля божа, то візьмеш її".
От бачиш!
Ваша ласка, милостива пані,— єдина для мене втіха.
Мою ласку ти маєш, а Дануська не зрадить. Ще вчора я її питаю: "Данусько, будеш вірна Збишкові?" А вона каже: "Буду Збиткова або нічия". Зелена то ще ягода, та коли що скаже, то вже додержить, бо то шляхетська дитина, а не якась бродяга. І мати її така була.
Дав би бог! — сказав Збишко.
Тільки пам'ятай, щоб і ти не зрадив, А то з-поміж вас є чимало вітрогонів: обіцяє вірно любити, а сам одразу потім біжить до другої, що й на мотузі його не вдержиш! Правду кажу!
Та нехай би мене Ісус Христос перш скарав! — з запалом вигукнув Збишко.
Ну, то пам'ятай. А як одвезеш дядька, то приїжджай до нашого двору. Коли трапиться нагода, то й остроги дістанеш, а там побачимо, як бог дасть. Дануська за той час доросте і відчує божу волю, бо й тепер вона тебе дуже любить,— інакше не скажеш,— але ще не так, як люблять дорослі дівчата. Може, тоді й Юранд появить свою прихильність, бо мені здається, що він радий був би цьому. Поїдеш і до Спихова, а потім разом з Юрандом на німців, може трапитись, що чимось там йому прислужишся і зовсім його до себе привернеш.