Збишко слухав мовчки, а Мацько, збуджений своїми словами, говорив далі:
— Не гинути тобі молодому, а повертатись до Богданця. А як повернешся, зараз женись, щоб наш рід не загинув. Як народиш дітей, аж тоді можеш Ліхтенштейна викликати на смертний бій, а до того обіцяй мені не шукати помсти, бо якби тебе підстрелили десь у Пруссії так, як мене, тоді вже ніщо не поможе. Бери ж зараз кубрака, бери каптура і рушай з богом.
Сказавши це, Мацько встав і почав роздягатись, але Збишко теж устав, затримав його і сказав:
— Не зроблю я того, чого ви від мене хочете, як бог свят і його святий хрест.
Чому? — здивовано спитав Мацько.
Бо не зроблю.
Мацько аж зблід від хвилювання й гніву.
— Бодай же ти був і не родився.
— Ви вже казали кастелянові, що свою голову за мою віддаєте,— мовив Збишко.
Звідки ти знаєш?
Казав мені пан з Тачева.
То що з того?
— Що з того? А хіба кастелян не казав вам, що ганьба впала б на мене й на весь наш рід? Невже не більша б ще була ганьба, коли б я звідси втік, а вас тут залишив на розплату перед законом?
На яку розплату? Що мені закон зробить, коли я й так умру? Май же розум, заради бога милосердного!
Тим більше. Нехай же мене бог скарає, коли я вас, хворого й старого, тут залишу. Тьху! Ганьба!..
Настало мовчання; чути було тільки, як важко і хрипко дихає Мацько та перегукуються лучники, що стоять коло брам. Надворі вже зайшла глупа ніч...
Слухай,— озвався нарешті Мацько тремтячим голосом.— Не було ганьби князеві Вітольдові втікати таким чином з Крева, не буде й тобі...
Еге! — засмучено відповів Збишко.— Ви ж знаєте, що князь Вітольд — великий князь: він дістав з королівських рук корону, багатство і владу, а я, убогий шляхтич, маю тільки честь...
Трохи помовчавши, він вигукнув, немов раптом розсердившись:
— Невже ви не розумієте, що я вас також люблю і вашої голови за свою не дам?
Мацько підвівся на хистких ногах, простягнув перед собою руки, і хоч тодішні люди були тверді, немов з заліза куті, закричав несамовитим голосом:
— Збитку!..
А наступного дня судові служки почали звозити на ринок платви на поміст, що мав бути збудований навпроти головної брами ратуші.
Проте княгиня ще радилася з Войцехом Ястжембцем, з Станіславом із Скарбімєжа та з іншими вченими каноніками, що були однаково обізнані як з писаними законами, так і з звичаєвим правом. Заохочували її до цих зусиль слова кастеляна, який заявив, що коли б йому вказали на "закон або привід", він негайно звільнив би Збишка. Радились довго і всебічно, намагались що-небудь придумати, і хоч ксьондз Станіслав приготував Збишка до смерті й дав йому останнє причастя, проте ще повернувся із в'язниці на нараду, яка тривала майже до світанку.
Тимчасом настав день страти. Юрби людей з самого ранку сходились на ринок, бо страта шляхтича викликала більшу цікавість, ніж страта простої людини, а до того ж і погода була чудова. Серед жінок розійшлась також чутка про молодість і незвичайну вроду засудженого, тому вся дорога від замка заквітла пишно вбраними городянками; в вікнах на ринку та на балконах також видно було чепці, золоті й оксамитові пов'язки або простоволосі голови дівчат, оздоблені тільки вінками з лілей і троянд. Міські райці, хоч не мали до цієї справи ніякого відношення, вийшли всі для поважності і стали позад рицарів, які, бажаючи виявити до юнака своє співчуття, в усьому складі стали найближче до помосту. За ними юрмився люд, що складався з дрібних купців та ремісників у вбранні кольору своїх цехів. Випхані назад підлітки і взагалі діти крутилися в юрбі, як набридливі мухи, проникаючи всюди, де було хоч трохи вільного місця. Над цією суцільною масою людських голів височів укритий новим сукном поміст, на якому стояло троє людей: кат, плечистий і страшний німець, у червоному кубраку і такому ж каптурі, з важким двосічним мечем в руці, і два його помічники з голими руками й вірьовками за поясом. Коло їхніх ніг стояла колода й теж оббита сукном труна. На вежах костьолу діви Марії дзвонили дзвони, сповнюючи місто мідними звуками та полохаючи зграї галок і голубів. Люди поглядали то на дорогу, що вела з замка, то на поміст і на ката, що стовбичив на ньому з блискучим від сонця мечем, то, зрештою, на рицарів, на яких городяни завжди поглядали з заздрістю й пошаною. А цього разу було на що подивитись, бо коло помосту квадратом стояли найславетніші рицарі. Дивувалися з широких плечей і поважності Завіші Чорного, з його темного, як воронове крило, волосся, що спадало йому аж на плечі; дивувалися з квадратового тулубу й кривих ніг Зиндрама з Машковиць та з велетенського, майже надлюдського зросту Пашка Злодія з Біскупиць, і з грізного обличчя Бартоша з Водзінка, і з вроди Добка з Олесниці, який у Торуні на турнірі переміг дванадцять німецьких рицарів, і з Зигмунта з Бобови, який, казали, вславився на герці з угорцями в Кошицях, і з Кшона з Козіхглув, і з страшного в пішому бою Лиса з Торговиська, і з Сташка з Харбимовиць, який міг догнати прудкого коня. Загальну увагу привертав своїм блідим обличчям також Мацько з Богданця, якого підтримували Флоріан з Коритниці та Мартин з Вроцімовиць, Всі вважали його за батька засудженого.
Але найбільшу цікавість викликав Повала з Тачева, який стояв у першому ряду і тримав на своїх могутніх руках Данусю, вбрану в усе біле, з зеленим рутвяним віночком на русявому волоссі. Люди не розуміли, що то означає і чому ця вбрана в біле дівчинка має дивитись на страту засудженого. Одні казали, що то сестра, другі вважали її за пані серця молодого рицаря, але й вони не могли пояснити собі ні значення її вбрання, ні присутності коло помосту. А вигляд її рум'яного, як яблучко, але залитого слізьми обличчя викликав у всіх співчуття і хвилювання. В суцільній юрбі людей знялося ремство на невблаганність кастеляна, на суворість закону, і це ремство поступово переходило в грізний гомін, і нарешті подекуди залунали вигуки, що коли б рознести поміст, то страту мусили б відкласти.
Юрба ожила й заколихалась. З уст до уст пішла поголоска, що якби король був удома, то безумовно помилував би юнака, котрий, як запевняли, не зробив ніякого злочину.