Коли вони доїхали до скраїська спиховського лісу, дощ перестав і хмари заясніли якимось дивним жовтим світлом. Зробилося видніше, і очі Зігфріда втратили свій диявольський блиск. І тоді на Толіму напала інша спокуса: "Мені наказано,— подумав він,— одпровадити оцього скаженого собаку неушкодженим аж до границі, і я його відпровадив; але невже оцей кат мого пана і його дочки поїде додому без помсти й кари, і чи не було б угодним і приємним богу вчинком знищити його? Ех, викликати б його на смерть! Правда, у нього нема зброї, але ж за милю звідси дворище пана Варціма, а там йому дадуть який-небудь меч або сокиру, от і можна з ним битися. Дасть бог, звалю його, а потім доріжу, як належить, і закопаю голову в гною!" Так думав Толіма і, хижо поглядаючи на німця, вже ворушив ніздрями, наче почув дух свіжої крові. Нелегко йому було подолати це бажання, нелегко боротися з самим собою, але коли він подумав, що Юранд дарував життя й волю бранцеві не тільки до границі, і коли він уб'є хрестоносця, то святий вчинок пана нічого не буде вартий, а нагорода на небі за нього зменшиться, Толіма переміг себе і, спинивши коня, сказав:
— Оце наша границя, а до вашої недалеко. Їдь собі вільно, і якщо тебе не задавлять муки сумління або не вб'є грім небесний, то від людей тобі ніщо не загрожує.
Сказавши це, він завернув коня, а хрестоносець поїхав далі з якимось скам'янілим обличчям, не обізвавшись ні єдиним словом і ніби не чуючи, що до нього хтось говорить.
Буря вщухла ненадовго. Незабаром знову потемніло, немов на землю впали вечірні сутінки, а хмари спустились низько, майже на самий бір. Зверху доносився глухий зловісний гуркіт і нетерпляче сичання та урчання грому, що його ще стримував ангел бурі. Але блискавиці вже кожну мить осявали сліпучим світлом грізне небо і принишклу від страху землю, і тоді видно було, широку дорогу, яка йшла між двох чорних стін бору, а на ній посередині самотнього верхівця. Зігфрід їхав напівпритомний, в гарячці. Розпач, що палив його душу з часу смерті Ротгера, вчинені з помсти злочини, журба, жахливі видіння, душевні терзання вже давно так затьмарили його розум, що він тільки великим зусиллям волі стримував себе від божевілля, а часом і піддавався йому. І тягар подорожі під твердою рукою чеха, і ніч, проведена в спиховській в'язниці, і непевність своєї долі, а над усе нечуваний, надлюдський вияв милосердя, який страшенно вразив Зігфріда, усе це остаточно вичерпало його сили. Часом свідомість ніби зовсім застигала, і він не розумів, що з ним діється, а потім гарячка знов будила його, а заразом будила й глухе почуття розпачу, знищення, згуби — почуття, що все вже минуло, згасло і скінчилось, що настав якийсь край, що навколо нього тільки ніч, і небуття,, і якась моторошна безодня, до якої він, однак, мусить іти.
— Іди, іди! — раптом шепнув йому на вухо якийсь голос.
Він обернувся — й побачив смерть. Це був білий кістяк, який сидів на кінському кістяку і, їдучи поруч з ним, торохтів кістками.
— Це ти? — спитав хрестоносець.
— Я. Іди, іди!
В ту ж мить старий хрестоносець побачив, що з другого боку його також супроводить супутник: стремено в стремено поруч з ним їхало щось схоже постаттю на людину, але з нелюдським обличчям, з звіриною головою, з стоячими вухами, обросле чорною шерстю.
— Хто ти? — вигукнув Зігфрід.
Замість відповіді страшний супутник вишкірив зуби і глухо загарчав.
Зігфрід заплющив очі, але зараз же почув гучніше торохтіння кісток і голос над самим вухом;
— Пора! Пора! Поспішай! Іди!
І він відповів:
— Іду!..
Але голос його був якийсь чужий, ніби за нього відповів хтось інший.
Потім, ніби гнаний якоюсь непоборною внутрішньою силою, він зліз з коня, зняв з нього високе рицарське сідло й вуздечку, його супутники, також позлазивши з коней, не відходили від нього ні на мить і повели його з середини дороги на узлісся. Там чорний упир пригнув йому гілляку й поміг прив'язати до неї ремінний повід вуздечки.
— Поспішай! — шепнула смерть.
— Поспішай! — зашуміли якісь голоси в верховітті дерев.
Зігфрід, ніби уві сні, просилив другий кінець повода крізь пряжку, зробив зашморг і, ставши на сідло, накинув його на шию.
— Одіпхни сідло!.. Ну от! А-а!
Відкинене ногою сідло відкотилося на кілька кроків, і тіло нещасного хрестоносця важко повисло на гілляці.
На одну мить йому здалося, що він чує якесь хрипливе, приглушене ричання і що отой гидкий упир кинувся на нього, розгойдав його тіло й почав рвати зубами груди, щоб вгризтися в серце. А потім його згасаючі очі побачили щось інше: ніби смерть розпливлася в якусь білу хмару, яка звільна насувалася на нього, обняла, обгорнула, обкружила й нарешті закрила все жахливою непроникною запоною.
І в ту ж хвилину з нестримною шаленістю забушувала буря. Грім з таким страшним грюкотом ударив в середину дороги, ніби земля захиталася в самих своїх підвалинах. Весь бір нахилився під вітром. Шум, свист, виття, скрипіння стовбурів сповнили лісові хащі. Гнані вітром хвилі дощу закривали світ — і тільки в кривавому світлі блискавиць можна було побачити, як над дорогою дико гойдається труп Зігфріда.
Другого дня тією самою дорогою йшов досить великий загін. Попереду їхала Ягенка з Сецехівною і чехом, а за ними йшли вози в супроводі чотирьох озброєних, самострілами й мечами слуг. Кожен візничий також мав при собі рогатину й сокиру, крім окутих вил та іншої необхідної в дорозі зброї. Все це потрібне було як для оборони від диких звірів, так і від розбійницьких зграй, які завжди нишпорили на орденській границі і на яких Ягелло гірко скаржився магістрові в листах і особисто, під час побачень в Рацьонжі.
Але з хоробрими та добре озброєними слугами їх можна було й не боятися, тому загін ішов упевнено й безбоязно. Після вчорашньої бурі настав прекрасний день — тихий, погожий і такий ясний, що там, де не було тіні, подорожани мружили від блиску очі. На деревах не ворушився жодний листок, і на кожному висіли великі краплі дощу й веселкою мінилися на сонці. Серед соснової глиці блищали ніби великі діаманти. Злива створили на дорозі невеличкі струмки, які з веселим дзюрчанням спливали в нижчі місця й утворювали в заглибинах маленькі озерця. Все навколо було зарошене, мокре, все усміхалося в ранковому світлі. Такими ранками весело й людині, на серці, тому слуги стиха поспівували, дивуючись, чому мовчать передні вершники.