А Зігфрід,— говорив він далі,—з котрим ти вирушив у похід на війну, хіба служить богу і Христу? Хіба ти ніколи не чув, як він розмовляв з нечистою силою, як перешіптувався з нею, сміявся або скреготав зубами?
Це правда! — пробурмотів Арнольд.
Але Збишко, якому жаль і гнів новою хвилею хлюпнули в, серце, раптом крикнув:
— І ти говориш про рицарську честь? Ганьба тобі, бо ти помагав катові й дияволу! Ганьба тобі, бо ти спокійно дивився на муки безборонної жінки й рицарської дочки, а може, й сам мордував її. Ганьба тобі!
Арнольд здивовано вирячив очі і, хрестячись, сказав:
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!.. Як так?..
Ота божевільна дівка, в голові у якої живе двадцять сім чортів?.. Я?..
— Горе! Горе! — хрипким голосом перебив Збишко. І, схопивши за руків'я мізерикордію, знову почав
позирати диким поглядом на Зігфріда, що лежав трохи далі в темряві.
Мацько спокійно поклав йому руку на плече і з усієї сили притиснув, щоб повернути йому свідомість, а сам звернувся до Арнольда:
— Ця жінка — дочка Юранда із Спихова і дружина оцього молодого рицаря. Тепер ти розумієш, чому ми вас висліджували і чому ти наш бранець.
— Клянусь богом! — сказав Арнольд.—Звідки? Як? Вона несповна розуму...
— Тому що хрестоносці викрали її, мов невинне ягня, і довели до цього муками.
При словах "невинне ягня" Збишко підніс до рота кулак і стиснув зубами великого пальця, а з очей йому закапали гіркі рясні сльози. Арнольд сидів задумавшись, а чех коротко розказав йому про зраду Данфельда, викрадення Данусі, тортури Юранда і поєдинок з Ротгером. Коли він скінчив, настала тиша, яку порушував тільки лісовий шум та тріск іскор у багатті.
Так вони просиділи кілька хвилин; нарешті Арнольд підвів голову і сказав:
Не тільки рицарською честю, а й святим хрестом присягаюся, що я майже не бачив тієї жінки, не знав, хто вона, і що до її мук нічим і ніколи не був причетний.
То присягнися, ще, що добровільно підеш за нами й не будеш намагатися втікати, тоді я накажу розв'язати тебе зовсім,— сказав Мацько.
Нехай буде й так — присягаюся! Куди ви мене поведете?.
В Мазовію, до Юранда із Спихова.
Після цього Мацько сам перерізав йому на ногах вірьовки, потім показав на м'ясо й ріпу. Через деякий час Збишко підвівся й пішов спочити коло порога нума, де вже не знайшов орденської служки, бо слуги ще раніш забрали її до коней. Лігши на шкурі, яку йому приніс Глава, Збишко вирішив не спати, а ждати світанку, сподіваючись, що з Данусею станеться якась щаслива переміна.
А чех повернувся до багаття, аби поговорити з старим рицарем з Богданця про те, що непокоїло його душу. Мацько сидів у глибокій задумі, зовсім не зважаючи на хропіння стомленого в дорозі Арнольда, який, з'ївши неймовірну кількість м'яса й ріпи, спав важким сном.
А ви не спочинете, пане? — спитав зброєносець.
Сон тікає від моїх очей,— відповів Мацько.— Дай боже завтра хороший день...
Він глянув на зірки.
— На небі вже видно Воза, а я весь час думаю, як то воно все буде.
І мені не до спання, бо панянка із Згожелиць не виходить з голови.
І справді, то ще одна біда! Але ж вона в Спихові.
В тім-то й річ, що в Спихові. Вивезли ми її із Згожелиць не знати нащо.
Сама вона хотіла до абата, а коли абат умер, то що ж я мав робити,— нетерпляче відказав Мацько, який не любив про це говорити, почуваючи в душі свою провину.
Так, але що ж тепер робити?
Як — що? Одвезу її назад додому, та й нехай буде, що буде!..
Проте через деякий час він додав:
— Звісно, нехай буде, що буде, але коли б Дануська була здорова й така, як інші люди, то принаймні відомо було б, що робити. А так, хто його знає! Може, вона не одужає... і не вмре. Нехай би вже господь дав або одне або друге.
Але чех у цей час думав тільки про Ягенку.
Знаєте, ваша милость,—сказав він.— Коли я виїжджав із Спихова й прощався з панянкою, вона сказала мені: "В разі чого приїжджайте сюди раніш за Збишка й Мацька, Якщо їм треба буде послати гінця з вістями, то нехай пошлють вас, і ви одвезете мене до Згожелиць".
Ех! — відповів Мацько.— Певне, що їй було б незручно залишатися в Спихові, коли Дануська приїде. Певне, що їй тепер треба виїжджати до Згожелиць. Жаль мені сирітки, щирий жаль, та коли не судилося, то нічогісінько не вдієш! Тільки як же його це зробити?
Зажди-но... Кажеш, вона тобі наказала повертатися з відомостями раніш за нас, а потім одвезти її до Згожелиць?
— Я вам повторив усе так, як вона казала.
— Ну, то, може, тобі й варто виїхати поперед нас. Старого Юранда також треба б повідомити, що дочка знайшлася, а то ще вмре від несподіваної радості. Їй же богу, нічого луччого не придумаєш. Повертайся! Скажеш, що ми одбили Дануську і що незабаром з нею приїдемо, а сам забирай ту небогу і вези її додому. Старий рицар зітхнув, бо йому справді жаль було Ягенки і тих замірів, які він плекав у душі. Через деякий час він знову спитав:
— Знаю, що ти хлопець кмітливий і сильний, але чи зможеш охоронити її від якої-небудь кривди або лихої пригоди? Бо в дорозі легко може трапитись і те, і інше,
— Зможу, хоч би довелося й головою наложити! Візьму кількох добрих слуг, яких мені спиховський пан не пожалує, і допроваджу її безпечно хоч би й на край
світу.
Ну, ти на себе занадто не покладайся. Пам'ятай, що на місці, в самих Згожелицях, треба буде не спускати з ока Вільків з Бжозової і Чтана з Рогова... Але що я кажу! Їх треба було не спускати з ока раніш, коли були інші наміри. А тепер уже пропала надія, і буде те, що має бути.
В усякому разі, я оберігатиму панянку й від тамтешніх рицарів, бо ця ж, панова Збиткова небога, ледве зіпає... може й умерти...
Слушно, їй-богу, слушно: ледве зіпає — може й умерти...
— Хай буде, як бог дасть, а тепер, давайте думати тільки про згожелицьку панянку.
— По справедливості, годилося б мені самому, відпровадити її на батьківщину, — сказав Мацько,— Але трудно з цим. Не можу я тепер залишити Збишка з різних поважних причин. Ти бачив, як він скреготав зубами та рвався до старого комтура, щоб зарізати його, як порося? А якби та дівка, як ти кажеш, пустилася духу в дорозі, то не знаю, чи зміг би і я його вгамувати. А коли й мене не буде, то його ніщо не стримає, і вічна ганьба спаде на нього й на весь рід, чого не дай боже, амінь!